— Нехай би посмів! То довідався б про все своє родове дерево, починаючи з коріння!
— А ти так добре його родовід вивчила? — сміялася Світлана.
— Навіщо людині, яка має гарну фантазію, щось глибоко вивчати? Га, дівчата? Можна ж і придумати…
— Після твого показового виступу в «Барабані» ніхто не сумнівається у твоїй неймовірній фантазії, — зауважила Маруся.
— До речі, а твій очкарик не зголошувався? — поцікавилася Лара.
— Не зголошувався… Та, власне, як він це може зробити? У нього нема моїх координат.
— Ти могла сама зателефонувати! Я ж тобі давала його номер! — вигукнула емоційно Лара.
— Е-е-е, Шумахер, на дорогу дивися! — зауважила Світлана.
— Не бійтеся, дівчата, я ж найдорожче везу…
— От брехуха! — розсміялася Маруся. — Відколи це ми для тебе такими дорогими стали?
— А хто вам про це казав? — лукаво озиралася на подруг Лара. — Я свою красу маю на увазі.
— А тобі хто казав, що ти красива?
— Я що — очей не маю.
— Так, Ларонько! І зі скромністю у тебе все гаразд… — кинула Маруся.
— Не збивай із думки, Марусю. Я цікавилася твоїм очкариком…
— Пам’ятаєш, ти казала, що його звати Віктором, а сама вперто називаєш очкариком. Так нечемно, — продовжувала зволікати з відповіддю Маруся.
— То ти, зрештою, розповіси про свого Віктора-очкарика, чи застосовувати тортури? — не відставала Лара.
— Я заборонила собі думати про нього. Не скажу, що успішно з цим справляюся, але певні позитивні зрушення є. Він уже рідше зринає в уяві. І… Скажу вам більше — я виходжу заміж.
Усі, крім двигуна машини, мовчали. Маруся не очікувала на таку тиху реакцію, знову озвалася:
— А-у-у, дівчата! Я виходжу заміж, а вам заціпило. Ви що — заздрите?
— Еге ж. Якщо врахувати, що ми всі, крім тебе, заміжні — чорно заздримо, — озвалася Світлана. — Ти до цього часу приховувала від нас таке важливе рішення. Ми тобі — взагалі по барабану?
— Дівчата, коли ми були в «Барабані», я про це ще навіть не думала… — намагалася звести до жарту Маруся.
— І коли ж ти зважилася? — не велася подруга.
— Щойно…
— Тобто? — Лара різко озирнулася назад і машину хитнуло.
— Вкотре кажу — пильнуй дорогу! — наказала Світлана. — А то ще обранець цієї дами не дізнається про її рішення.
— А ця дама визначилася з обранцем? — уже не озиралася на подруг Лара.
— Приїдемо до Валі, запоручусь її підтримкою і поб’ю тебе, зла жінко! — жартувала Маруся.
— Ти вміло уникаєш відповіді. Я сьогодні довідаюся, хто ж той щасливчик? — наполягала Лара.
— Можна подумати, що в мене їх найменше з десяток.
— То це таки Тунгус?
— Це таки Роман.
— Я рада за тебе, Марусю, — сказала серйозно Світлана. — То найрозумніше, що ти зробила за останні роки.
— Я не була б така впевнена, Свєт. Сама знаєш, хто такий Тунгус… Вибач, Марусю, скажу відверто — людина не може змінитися радикально. Якщо він був бандитом, то ним і залишиться.
Характер — не костюм, його так легко не зміниш. Нині такі обставини — чоловік поводиться, як звичайна нормальна багата людина, котра може щедро обдаровувати, любити та обіцяти гарне затишне життя. Але невідомо, що може трапитись. І тоді не знати, як поведеться цей чоловік. Він звик брати від життя не те, що належить, а те, чого хоче. І вміє це робити… Не буду тебе, Марусю, відмовляти від твого рішення, ще раз поміркуй, зваж усе добре, бо цей вибір — дуже серйозний, — розмірковувала Лара, пильнуючи за дорогою.
— Ларо, дякую за відвертість. Я про це постійно думаю, зважую, придивляюся до Романа, знаходжу в ньому купу позитиву і стільки ж неґативу. Власне, як і в кожному з нас. Але мені, мабуть, почало бракувати захистку. Я стомилася за все відповідати, бути здобувальницею і берегинею, при цьому ще й жінкою… Знаю, що заміжжя — не тимчасове місце відпочинку. Але, дівчата, я, по-чесному, стомилася від самотності, — сказала відверто Маруся.
— Ти права, у заміжжі не дуже відпочинеш. Там у кожного свої проблеми. Зазвичай, якісь дріб’язкові, незначні, але інколи вони призводять до великих конфліктів. А коли починаєш аналізувати з чого все почалося, самим смішно. Та в тебе, Марусю, інша ситуація. Ти будеш забезпеченою, а це — мінус багато проблем, ти будеш коханою, що доведено часом, і це також дуже важливо, — розмірковувала Світлана.
— Дівчата, ви забули про ще одну вельми важливу деталь… Коли тебе люблять — це приємно. Але, Марусю, ти любиш Романа? — запитала Лара.
І знову не мовчав лише двигун машини. Подруги очікували Марусиної відповіді, а жінка задумалася. Брехати не хотіла, а те, чи вона насправді любить Романа, не знала навіть душа. Щось було у ставленні Марусі до Романа, можливо, навіть пристрасть, але не любов. Чи то і є любов? Не знала. І знову несподівано зринуло обличчя Віктора, отого чужого, майже незнайомого, очкарика. Звідки він і навіщо?