— Якась мара, дівчата… — несподівано сказала Маруся.
— Хто мара? — здивувалася Світлана.
— Тільки-но я задумалася про любов, знову промайнуло обличчя Віктора, а не Романа. Що це значить? Якщо те, пpo що подумала, — не хочу. Я цього боюся, — розгублено сказала Маруся.
— І я про це ж… — підсумувала Лара. — Я бачила твої очі в «Барабані», коли ти вгледіла того «ведмедя». Там була любов. Така, що не запитує, коли їй приходити. А приходить — і все. Роби з нею що хочеш, а вона буде стояти тобі в очах, переслідувати тебе… І як хочеш, так себе й переконуй, що то просто мара… Охо-хо, дівчата! Що ж ми будемо з цим робити?
— Ти так сказала, Ларко, що наче це тобі виходити заміж, а не Марусі, — посміхнулася Світлана.
— Знаєш, Свєтік, якби мені, — було б простіше, я б із цим швидше впоралась. А Маруся — такий тонкий інструмент: дуже просто зламати. Ледь-ледь налаштувалася душа на почуття… Треба дуже обережно і пильно… Моя порада, Марусю, — не поспішай.
— Не збивай її, Ларо. Це ж не спонтанне рішення. Вона над ним думала не день і не два. Їй просто необхідно заміж. А Роман — це та надійна фортеця, за якою не пропаде. Звичайно; він не без вад. А хто з нас трьох, хоч і святих, — безгрішний? Може, ти, Ларо? Чи ти, Марусю? — запитала у подруг Світлана. — І звичайно ж, не я. Чи ви думаєте, що мій ґеній — золото? Та він як засяде за свій роман, то не пам’ятає, як мене й звати і, взагалі, що я роблю в його квартирі. Доводиться ще й нагадувати, що я його дружина.
— І що — вірить? — розсміялася Маруся.
— Не зразу… Але, коли я скажу англійське слово по-французьки…
— То зразу коні дома, — засміялася Лара.
— Ні, півгодини котиком нявкає…
— А мій Валерик, уявляєте, який гад… — продовжувала Лара.
— Ти ж казала — лев… — підколола Світлана.
— Після того, що він сказав, — грива відвалилася, — реготала жінка.
— Що ж смів мовить твій повсталий гад? — театрально запитала Маруся.
— Сказав: «Скільки років живемо з тобою, а я й не бачив, що в тебе на ногах такі криві пальці», — перекривила чоловіка Лара. — Уявляєте?
— Криві пальці? — Маруся не могла стримати сміху. — Сильно?
— Та ну тебе, — розсміялася Лара.
— Уявляю, що ти сказала про його коріння…
— Не про коріння, а про корінь…
Жінки сміялись, а машина повернула направо. Вона завжди на цьому місці повертала. Ще два кілометри — і зупиниться навпроти вишуканого будиночка під червоною черепицею. Маруся не мала своєї дачі, за чим дуже шкодувала. Але за першої можливості приїздила до Валі. Коли з дітьми, а коли, як сьогодні, з подругами. Правда, ще їхні чоловіки мають пізніше підтягнутися, бо у Валиного Костика — день народження. Тож сьогодні дівчатник відміняється. Це ніскільки не обтяжує Марусю. Чоловіків подруг вона сприймає, як своїх родичів — не зважає на деякі дивацтва і, що цікаво, ніколи не кокетує. Сама собі дивується — кокетка від природи, а поводиться з гарними, вишуканими чоловіками, наче зі своїми подругами. Можливо, тому ніколи й не виникало жодних інцидентів, про які наслухана від інших. І, можливо, саме завдяки цьому їхня дружба триває не один рік.
Валя вибігла з воріт у легкій сукні, наче травневий біло-рожевий метелик, кинулася до машини.
— А де твої зайчики? — запитувала Марусю, не побачивши дітей.
— Вони з дідусем лишилися.
— Батько на травневі приїхав?
— Так. Дітям — радість, мені — воля, — цілувала подругу Маруся.
— А чому ти про наших зайців не запитуєш?
— Ваші зайці й самі приплигають під вечір, як і мій.
— Не зрозуміла… Уродинника що — нема? — запитала Лара.
— В уродинника — відповідальний захід. Тож будемо, дівчата, пити за маки, а не за нього.
— Як несподівано гарно вийшло!.. Чоловіків нема, діти не заважають, ми — самі! Дівчата, пропоную влаштувати бешкет! — розвеселилася Світлана.
— А що таке бешкет, пані докторице? — поцікавилася Маруся. — Може, то щось непристойне, і таким розкішним жінкам, як ми, це не личитиме?
— А хто це у нас такий розкішний? — заглядала в очі Світлана. — Більше скромності, подруго!
— Ох, — зітхнула кокетливо Маруся. — Важко бути скромною, коли ти найкраща.
— Ей, найкраща, ти відмовляєшся від хорошого вина в хорошому товаристві? — уточнила Валя.