— Я? — підняла здивовано брови Маруся. — Я питиму вино у колі близьких, а не воду, носитиму короткі сукенки в поважному віці, а він, як і був — так залишиться десь на узбіччі в моєму житті нетривким, як міраж, епізодом…
— Класно! Це ти сама придумала? — поцікавилася Валя.
— Ні. Вичитала в одному журналі. Сама здивована, бо не знала, що пам’ятаю.
— А хто це?
— Хай пробачить мені авторка — не згадаю.
— Ну, не біда, — махнула рукою Валя. — Гайда на терасу. Нас очікує бенкет!
Біля порога цвіли тюльпани. Ох і шаленіли в різнобарв’ї! Яких кольорів тільки не було! Навіть — чорні. До них від великого каменя, що вивершував альпійську гірку, тягнувся козацький ялівець, припадаючи до землі. Пообіч доріжки, вистеленої бруком, виструнчилися туї, завмерлі в очікуванні вітру. Але вітру не було. То він, напевно, шумів у лісі соснами. Маруся поглянула на соснину, що ледь-ледь похитувалася вздовж красивого кам’яного муру. Неймовірно пахло хвоєю і, чомусь, м’ятою. Знову на пам'ять спала поезія.
— «Де вечір пахне м’ятою, аж холодно джмелю. А я тебе, а я тебе, а я тебе люблю…» — прошепотіла тихенько.
— Ти сьогодні така лірична, Марусю, — взяла її під руку Валя.
— Ми ще почуємо щось твоє? Давно нам нічого не читала…
— Думаю, почуєте. Якщо нічого не завадить… — роззирнулася. — Тут у вас розкішно.
— Я люблю це місце, — Валя також озиралася довкруж.
— Ніяк не хочу звідси в місто повертатися. Тут спокій і справжність.
— І чому завжди щось не сходиться? Правду кажуть: «Добре там, де нас немає».
— Ну чому ж, Марусю? Нам же добре саме тут і саме зараз. Чи тобі чогось бракує? — заглянула в очі.
— Хіба що келих доброго вина, — підморгнула Маруся.
— То в чому річ? Вперед — до пляшки! — простягла руку Валя.
— Який креативненький лозунг! — виглянула з-за колони на них Лара. — Валю, продай претендентам на папаху перед виборами. Заробиш…
— У них не один заробив! — підняла голову Валя.
— А за що ви там зачепилися? Світлана вже оливки зі столу тягає. Піднімайтеся!
— От сексотка! — почувся Світланин голос.
Жінки, сміючись, піднімалися дерев'яними сходами. По правий бік на стіні висіли фото Валиних рідних і близьких. Історія її родини в світлинах. Навіть їм, подругам, знайшлося тут місце. Це вони в Карпатах відпочивали гуртом. Смішні й веселі. Розпашілі від морозу та неймовірного гірського повітря. Маруся потягла носом навпроти картини.
— Щось не так пахне? — запитала Валя, озираючись зі східцю.
— Та ні, — засміялася Маруся. — Я глянула на нашу світлину і раптом захотілося ковтнути гірського повітря, хоча й тут пахне соснами та свободою.
— Хтось говорить про свободу і хоче заміж? — втрутилась у розмову Лара.
— Заміж? Я чогось не знаю? — допитливо подивилася Валя.
— Валятко, наша Маруся вирішила заміж вийти…
— Коли вирішила?
— А чому ти не питаєш, за кого?
— А що — є вибір? — глянула на Марусю.
— Вибір, я думаю, є у кожного, — з притиском сказала Лара. — Тільки не кожен про це здогадується.
— Я так розумію, ти, Ларо, проти її обранця?
— Чому ж проти? Просто у неї ще є час подумати. І я раджу їй не поспішати.
— То я знаю хто це…
— І?..
— Це Тунгус.
— Так отож!
— Лар, а чому ти так категорично налаштована проти нього?
— Тому, що я між вами найрозумніша, — всміхнулася Лара.
— Валюшо, я ще в машині мала намір задушити цю жінку, — наставила руки з розчепіреними пальцями Маруся.
— Дівчата, ви що — вирішили замордувати мене голодом? — вийшла до них Світлана.
— А після твоєї ревізії ще щось на столі залишилося? — відразу ж переключилася на ту Лара.
— Ну що за жінка?! — сміялася Світлана. — Як ми можемо дружити з таким монстром? Ідемо їсти. Бо я її вкушу.
— Вкуси мене, — прикривши очі, Лара підійшла ближче до Світлани.
Жінки вийшли на терасу і заповнили сміхом залитий сонцем простір. У Валі, як і завжди, все було приготовлено для гарного спілкування. Вона знала смаки подруг, тож кожна мала на столі свій улюблений салат. На кутку стола барвилися фрукти у мельхіоровій вазі, а поруч — пляшка улюбленого червоного вина.
Тут кожна мала своє місце, і всі відразу ж розсілися на кріслах по чотири боки столу. Валя увімкнула музику — тихо, щоби та створювала лише тло, не заважаючи чути одна одну. Це звична їхня атмосфера, створена роками. Вони її бережуть і цінують, їм усім, без винятку, такі зустрічі необхідні. Іноді вони називають це мозковим проривом. Коли виникає потреба щось важливе вирішити чи знайти вихід із нелегкої ситуації. Або й підтримати одна одну словом. Однак вони не чекають таких ситуацій, а намагаються за першої можливості зустрітися — просто погомоніти про життя, про жіночі справи чи й кого обговорити. Жартома відкривають «Клуб добрих людей» — і тоді бережіться чоловіки, політики, начальство.