— Одного не можу зрозуміти: якщо Роман так усе міг наперед продумати, розрахувати, чому йому не вдалося застерегти себе від смерті?
— Думаю… Він не встиг…
— Тобто? — не зрозуміла Маруся.
— Як тобі сказати?.. — м’явся чоловік.
— Петре, ти щось знаєш… — допитувалася та.
— Розумієш, щоб уникнути своєї смерті, треба було спричинити чиюсь.
— Треба було вбити когось?
— Саме так…
— Ну і нехай! — вигукнула Маруся. — Якщо можна було його, то чому ж не міг він?
— Міг! — Петро різко піднявся з-за столу. — Але все йшло за його планом. Того вечора поїхав на зустріч спокійним і впевненим, що все нарешті закінчиться. Роман із посмішкою глянув на папку, покрутив нею і сказав: «Поступимося синичкою, щоб утримати журавля. Ніяк не вживаються в одній клітці. Мабуть, не пара». Він нікого глибоко не впускав у свої справи. Все вирішував сам. Кожен із нас знав свою роботу і не влазив на чиюсь територію. Це був закон. Саме тому цей механізм працював так чітко. Справді, як добротний годинник, у якому кожна деталька виконує свою функцію… А тепер, коли не стало дзиґаря, всі механічно ще ворушаться, але обережно і невпевнено.
— То ти знаєш, до кого він тоді поїхав на зустріч? — запитала з надією Маруся.
— Якби ж знав… — зітхнув із жалем Петро.
— Навіть якби знали, до кого… Ще не факт, що це вони вбили Романа, — сказала Сквирська.
— Чому ж не факт? — здивувалася Маруся.
— Тому, що ми нічого не знаємо про ту «синицю», яку завіз їм Роман того вечора. Можливо, вона їх цілком задовольнила, і ця смерть була б лише зайвою морокою.
— Це мені поки що важко зрозуміти, — зітхнула Маруся. — Знаю одне: той, хто озвався сьогодні, спокою не дасть.
— У нього тепер морока — дарча. Я так розумію, що він про неї не знав, поки ти не сказала.
— Думаю, він не буде довго заморочуватися… Щось вигадає. Такі — кмітливі. Зізнаюся — мені страшно… За дітей.
— Зрозуміло, Марусю, що тут не слід легковажити. Діти — найважливіше, — мовила Сквирська. — Зараз вони з нянею?
— Півгодини тому телефонувала — роблять з Аллочкою уроки. Попередила, щоб нікуди не виходили. Але ж вони не можуть постійно бути дома… Ще два тижні до літніх канікул.
— Справді, — зраділа Світлана. — Скоро ж канікули!
— І що?
— А відправимо вас на все літо кудись до океану, то в нас і руки розв’яжуться.
— По-перше, я не можу на все літо… У мене лише місяць відпустки… А по-друге, ви хоч уявляєте, скільки це коштує…
— Уявляємо… — всміхнулася Сквирська. — Тебе це вже не має турбувати. Ти тепер — найцінніша акція не для одного багатія. І поки дарча вступить у силу, потрібні час, витримка, ну й, звичайно, пильність та обережність.
Маруся вдивлялась у незнайомі обличчя. Раптом побачила своїх дівчат. Вони зайшли до зали разом. Від такої приємної несподіванки аж підстрибнула і кинулася до подруг. Досі навіть не подумала про те, чому вони не привітали її з днем народження.
— Дівчата! Я така рада, що ви тут, — цілувала тих по черзі.
— Марусю, ми без квітів. Якось недоречно було їх сюди нести, — поцілувала подругу Валя. — Але день народження ніхто не відміняв, тож ми тебе вітаємо.
— І хай буде спокійно в тебе на душі, — продовжила Світлана.
— Нехай потрояться твої сили, Марусю, щоб вистачило їх усе зробити правильно. А ми завжди з тобою. Ти ж знаєш… — запевнила Лара.
— Мої дорогі, я знаю і дякую вам за все. Ви тут почувайтеся вільно, а я буду час від часу навідуватися до вас.
8
Маруся не любила літаків. Не через те, що боялася. Здавалося — чим вище піднімається її тіло, тим нижче опускається душа. І це дивне відчуття було неприємним. Але так хотілося відпочити, що ладна летіти навіть на мітлі.
Останній день перед відпусткою видавався безконечним. Уже закінчені всі справи, прибраний стіл, передоручено Оленці квіти, а годинникові стрілки наче хто пальцем притримує. Тричі телефонували діти, запитували, чи скоро приїде. Хоча добре знають, коли це буде. Але дитяча нетерплячість не дає спокою, і вони час від часу набирають її номер із одним і тим запитанням. Бабусі не вдається встежити за ними, й вона також телефонує і просить пробачення. Маруся розуміє своїх дітей. Їм хочеться якнайшвидше зібрати валізи і майнути на простір, до води, до сонця, не сидіти в задушливій столичній квартирі, де волю видно лише з балкона.
У них ще два дні на збір, а діти вже тиждень тому поскладали речі, які братимуть із собою в Анталію. Вирішила, що відпочиватимуть там, де задумала ще в березні. Хоча Петро переконував, що з березня якщо й не багато часу минуло, та багато чого змінилось, і вона сьогодні може дозволити собі будь-яке інше місце відпочинку. Але Марусі не хотілося міняти планів. Тим більше, що для відпочинку в Анталії відклала свої гроші, на які могла стовідсотково розраховувати. А те, що несподівано з’явилося в її житті, більше непокоїть, аніж радує. Хоча намагається цим особливо не перейматися. Довірилася Світлані та Петрові, які без її особливої участі справляються з цією нелегкою операцією. Всюди несподівано випливають підводні камінці, що їх, уміло маневруючи, обминає Сквирська. Вона впевнена: мине якихось півроку — і Маруся матиме законне право на чималий спадок.