— Зараз побачимо, де в нас дитяча, — Маруся відчинила двері зліва. — Попала!
Діти кинулися в кімнату. Маруся та Ірина Іванівна очікували радощів, криків захоплення, але не почули нічого, діти притихли, не подаючи жодного звуку. Ірина Іванівна сполохалася, пішла перевірити. Вони стояли і дивилися на свої ліжка. Яринчине було у вигляді шхуни з рожевим балдахіном, наче вітрилом. На рожево-білому гаптованому покривалі сиділа лялька: ніби жива, з блакитними очима.
Олесь не зводив очей зі своєї яхти під синіми вітрилами. На блакитно-білому покривалі не сидів ніхто, зате поруч стояв капітан, у ріст Олеся, і наче придивлявся до хлопчика.
Долівка, застелена м’яким синім килимом, справляла враження притихлого моря. Біля ліжок стоять білі шафи. А на білому столику — красивий замок із безліччю різних фігурок. За бажання тут можна було створити своєрідний театр зі своїми героями та різними сюжетами.
Маруся теж була приголомшена побаченим. Ось тобі й турки! Який сервіс! Так продумати деталі! Все передбачено — для дівчинки одне, для хлопчика інше. А як гармонійно поєднано!
— Мамо, — нарешті озвалася Яринка, — ми тут будемо жити цілий місяць?
— Так, Ярисю. Тобі подобається?
— А хіба може не подобатися казка?
— А тобі, Лесику, — підійшла до сина.
— Мабуть, — сказав непевно. — А це турок чи українець? — кивнув головою на капітана.
— Давай ми його запитаємо.
— Ти думаєш, він зізнається?
— А навіщо йому приховувати?
— Та то ж лялька, — хитро глянув малий.
— То яка різниця?
— А я не знаю, якою мовою з ним розмовляти.
— Ой, Олесю, — озвалася сестра, — можна подумати, що ти, крім української, ще якусь знаєш.
— Знаю! Ще російську, англійську…
— Азбуку… — перебила дівчинка.
— Яринко, в Олеся все ще попереду, — захистила малого бабуся. — Він обов’язково вивчить кілька мов. А ляльки всі мови знають. Думаю, що ви порозумієтеся, — погладила малого по голові.
— А у вашій кімнаті такі самі кораблики? — поцікавилася Яринка.
— Не знаю, — стенула плечима бабуся. — Я ще не встигла подивитися.
— Ходімо до вас, — заявив Олесь.
— Ми не проти, — погодилася Маруся.
Друга кімната була по інший бік вітальні. Всі дружно пішли до неї. Маруся відчинила двері, й несподіваний інтер’єр також змусив зупинитися. По два боки великого вікна, прикритого жалюзями, стояли однакові ліжка із золотавими спинками і такого ж кольору покривалами. Викладені рядками подушечки створювали настрій спокою і затишку. На овальному столику на золочених вигнутих ніжках у теж овальній вазі лежали фрукти. Вони були такими красивими, що Марусі захотілося доторкнутися до них: перевірити, чи то не бутафорія. Підійшла й одірвала виноградинку.
— Мамо, ти що?! — вигукнула Яринка.
— Що, доню? — злякалася Маруся і зупинилася в русі.
— Ти ж руки не мила!
— Я не буду їсти, — запевнила мама. — Я хотіла перевірити, чи справжня.
— Ну ти даєш! Це ж тобі не театр! Звичайно, справжня! —
вигукнула впевнено мала. — А у вас тут по-дорослому! — виглянула у вікно. — Мамо! Бабусю!
— Що там?! — всі теж кинулися до вікна.
Із нього було видно море. Воно розіллялося на весь світ і виблискувало під турецьким сонцем. Уздовж пляжу погойдувалися патлаті пальми. Відпочивальники ворушилися не суєтно, як у Києві, а спроквола: хто купавсь у морі, хто — в басейні, а інші лежали на шезлонгах, полишивши за стіною життєвої реальності свої проблеми і непорозуміння. Краєвид був неймовірним, і не дивно, що він так збентежив Яринку.
— Хочу жити тут вічно… — сказала пошепки дівчинка.
— Ти не змогла б тут довго жити, — запевнила мама.
— Чому? — здивувалася та.
— Бо так можна лише відпочивати. А в життя — інша динаміка.
— Шкода, що інша, — зітхнула мала.
— Яринко, а звідки в тебе це дивне прагнення до вічного свята? — запитала бабуся.
— Не знаю… Можливо, у минулому житті я була принцесою?
— Мабуть, Яринко… — скептично додала Маруся. — А твоя мама була королевою. Шкода, що в минулому…
Марусі стало сумно. Розбираючи речі, вона згадувала Романа. Впіймала себе на думці, що тепер, коли його нема, вона думає про нього частіше, ніж за життя. Його образ з’являвся нізвідки і так само несподівано щезав у нікуди, набувшись із нею, скільки йому потрібно.
— Ти часто думаєш про нього, — озвалася Ірина Іванівна, яка спостерігала за донькою.
— Про кого?
— Сама знаєш…
— Завтра сорок днів, як його не стало… Треба з дітьми пом’янути… — Маруся присіла на крісло біля вікна.