Я танцюватиму, як вулична циганка, а пiд кiнець вечiрки крикну у натовп своїх зачарованих лицарiв: «А ти, шалений, залишися!!!»
Вона i не пiдозрює, що все це — вона! Ось ця миша в борошнi, спляча красуня, синя панчiшка…
Вона не знає, що чекає на неї.
Але я ж знаю…
Нiколи i нiзащо
Ця скринька вiдмикається просто!
Вона з розряду тих жiнок, яким варто затуляти вуста… поцiлунком.
Але вона нiколи i нiзащо з цим не погодиться.
I якщо я одразу почну дiяти, прочитає менi двогодинну лекцiю про гендерний розвиток суспiльства i перемогу фемiнiзму на всiх континентах земної кулi. Посеред цiєї лекцiї я i… (дивись вище).
У неї темпераментна мова i пiдкреслено незалежний вигляд.
Як у амазонки. Як у кобили Пржевальського.
Її прiоритети в одязi — безформенний светр (вiтання «дiтям квiтiв» середини 60-х), джинси (гудбай, Америко, о-у!) — це у буднi, i… вечiрня сукня вiд Версаче на прийомi в посольствi.
Вона впевнена, що такi як я її не цiкавлять. I бiльше того — не зацiкавлять нiколи i нiзащо.
Вона взагалi обожнює повторювати цi словечка: «Я нiколи вас не покохаю», «Я нiзащо з вами не погоджусь!», «Я нiколи… не ношу спiдньої бiлизни. З принципу. Чим ми гiршi за чоловiкiв?!»
I я як азбуку Морзе мушу розшифровувати її категоричнi короткi «нiколи». I що ж я чую?
«Так, я сама. Тому що не люблю мужикiв, якi називають мене «зайкою» i не вмiють пришити ґудзик до сорочки. Я в постiйнiй боротьбi.
Менi байдуже до жiночих хитрощiв. Я звикла вiдповiдати сама за себе.
I нi перед ким не мушу звiтувати. Я добре заробляю. Я самодостатня, а згодом стану ще… Ох, що ви робите?! Цього не буде нiколи! Чуєте?! Припинiть негайно!!! Бовдур! Кретин. Покидьок… Я… Я…
Я нiколи не думала, що бути жiнкою так… приємно. Невже це все менi?!
I цi квiти також? I каву у постiль? Я ж завжди вважала це вульгарним… Абсурд якийсь… Що це — сльози? Я ранiше нiколи не плакала… Нiколи i нiзащо… Що ти робиш? Невже це я? Ти не щезнеш?
Я не здаюся тобi жахливим стервом? Це правда? Що тобi приготувати на вечерю? Ти гадаєш, у нас вийде? Де ж ти був ранiше?…»
Суцiльнi запитання.
Вона ще не знає, як вiдповiсти на них.
Але ж я знаю…
*
Я люблю вас, жiнки.
Ви прокидаєтесь вранцi i втискаєтесь у тролейбуси, автобуси, метро, автомобiлi, думаючи про хлiб насущний, про дiтей, чоловiкiв, свекрух i власних батькiв. Ви долаєте довгi i короткi дистанцiї мiж прапорцями «мушу» i «хочу» i часто не добiгаєте до останнього. Де на вас чекає заслужена винагорода…
Ви боїтесь самих себе, свого розуму, потаємних бажань, темпераменту, можливостей i переваг.
Ви вважаєте, що для щастя у вас недостатньо довгi ноги або надто маленькi груди, або… Та казна-що ви можете нафантазувати, аби мати гiдне виправдання своїм невдачам!
Але хiба я дивлюсь тiльки на це? Помиляєтесь.
Я обожнюю розгадувати вашi «кросворди», пiдбирати «ключi» до ваших «шифрiв» i розумiю, що «найголовнiшого очима не побачиш»…
Ви пропливаєте повз мене, мов примарнi летючi голландцi.
I я спостерiгаю за вами з любов'ю.
Назвiть мене бабiєм, мартоплясом, казановою — ким завгодно.
Менi байдуже.
Можливо, ваш нинiшнiй бойфренд чудово знається на комп'ютерах, а для мене цей складний механiзм — ви.
Можливо, вiн дивовижно грає на скрипцi, а для мене цей витончений iнструмент — ви.
Можливо, вiн знається на мистецтвi Ренесансу, а для мене ця епоха — ви.
I я не боюся зiзнатися у всьому цьому.
Тому що ви самi не знаєте, якi ви прекраснi.
Але я ж знаю…
ШКОЛА СТЕРВОЗНОСТI
…Усе в менi кипить, вирує, вибухає. Я вимучую себе багатогодинними внутрiшнiми «мiтингами», лежачи у ваннi, а щоранку прокидаюсь з однiєю думкою: «Хочу бути стервом!»
Нервовий зрив досягає тiєї межi, коли я вже готова дати оголошення у газету: «Слухняна учениця заплатить будь-якi грошi за курс лекцiй в школi стервозностi!»
Куди подiлися мої упокорення, iнтелiгентнiсть, м'якiсть та умiння оминати всi гострi кути та сумнi для власного «я» наслiдки доброго виховання? До дiдька цi пережитки! Наб-рид-ло!!! Завтра ж… Стоп! Що я зроблю завтра ж зранку?
Я знiму слухавку, наберу номер такої собi мадам Н., чiтко, вимовляючи кожне слово хриплувато-оксамитовим (саме так, хриплувато-оксамитовим!) голосом, скажу якусь сакраментальну фразу (яку, за порадою Скарлет О'Хара, придумаю завтра). Та так, щоб на тому кiнцi дроту мадам, що насмiлилась мене образити, власноруч налила собi повну склянку отрути!
Потiм тим же голосом призначу зустрiч з паном Х. i блискуче вiдiграю перед ним всi три акти п'єси пiд назвою «Наомi Кемпбл вiдпочиває…».
Потiм…
О! Потiм я пiду по життю легко. Адже лише «стервам скрiзь у нас дорога», їх поважають жiнки й обожнюють чоловiки.
Один вiдомий письменник прямо з екрана телебачення оголосив на всю країну, що жiнка має бути стервом i вбивати наповал одним порухом брiв. Але це вже вищий пiлотаж — екзаменацiйне завдання у школi стервозностi.
Тому почнемо з найменшого. З узагальненого портрету Справжнього Стерва.
Отже, Справжнє Стерво…
НIКОЛИ:
— не вiдповiсть на образу мовчанням;
— не впустить можливостi звабити чужого чоловiка;
— не прийде на роботу в кросiвках;
— не виправдовується;
— не шкодує про те, що зробила;
— не оминає чоловiкiв;
— не скаржиться на вiдсутнiсть грошей, ковбаси в холодильнику, погане здоров'я.
ЗАВЖДИ:
— поводиться так, нiби за рогом на неї чекає бiлий «Лексус»;
— з'являється в потрiбному мiсцi в потрiбний час;
— смiється останньою;
— грає за своїми правилами й iнших змушує грати за ними;
— має власну думку;
— знає, що нiчого не буває занадто;
— упевнена у своїй винятковостi.
Але якщо добре розiбратися, то все-таки не зрозумiло. Хто вона — Справжнє Стерво: скандальна сусiдка, що перемиває кiсточки навiть дворовому коту Мурзику, загадкова ледi Гамiльтон, здатна однiєю посмiшкою послати в наступ вiйська свого адмiрала, чи та ж Наомi Кемпбл, що вичавлює чоловiкiв свiту, мов лимони?
Варто розiбратися.
Отже…
Клас перший, примiтивний
Це найпоширенiший варiант. У книзi людських типажiв вiн значиться пiд назвою «Стерво звичайне». Її прийоми простi, але б'ють боляче i завжди в цiль.
«Чудова сукенка, — каже вона, склавши губи зворушливою рурочкою. — Рокiв десять тому у мене була точнiсiнько така. У «секондi» купила?» I якщо ви особа вразлива, цього досить, аби ваш настрiй було зiпсовано, а сукня, нещодавно придбана в модному магазинi, набула стiйкого запаху зношених речей.
А кому не доводилося хоч раз чути класичний вигук: «Ти чудово виглядаєш! Так гарно погладшала!» I, якщо вам далеко до параметрiв всохлих топ-моделей, цього вигуку достатньо, щоб ваша уява додала вам кiлограмiв зо п'ять, з якими ви починаєте безжально боротися до наступного вигуку «благодiйницi»: «Зi спини — ти просто дiвчинка! А що з личком сталося?…» I так — до безкiнечностi. Тому що Стерво звичайне — iстота примiтивна, але вигадлива.
Але ось парадокс: її винахiдливiсть зменшується у геометричнiй прогресiї в залежностi вiд того, яку вiдповiдь вона отримує. А простiше: що рiшучiша вiдповiдь, то менше ентузiазму говорити вам усiляку гидоту.
«Ось котрий вечiр виглядаю у вiконце, — спiвчутливо промовляє сусiдка. — I нiколи ще не бачила, щоб ваш чоловiк йшов додому вчасно! Завжди пiсля десятої… Бiдна ви, бiдна… Так не можна, голубонько! З цим же треба щось робити…»
Замiсть того, щоб засмутитися i пояснювати, що у чоловiка вiдповiдальна робота з ненормованим робочим днем, одна моя знайома безтурботно знизала плечима: «Що ж поробиш, нелегко бути хрещеним батьком мафiї…» I буйна фантазiя сусiдки зiв'яла сама по собi. З мафiєю не жартують…