Але ось таким стервом мiсцевого масштабу бути не цiкаво та й нудно.
Як казала героїня Фаїни Раневської у «Попелюшцi»: «Королiвство малувате, нiде розгулятися!»
Отже, йдемо далi.
Клас одинадцятий, «випускний»
«Хочу обручку з дiамантом!» — «Вiзьми, люба!» — «Чому золота? Це не модно. Треба в платинi!» — «Вибач, кохана!» — «Вибачити мало! Три наряди поза чергою!!!»
Причому наряди маються на увазi справжнi: сукня, костюм i сумочка з крокодилової шкiри. Думаєте, не помчить обмiнювати каблучку? Помиляєтесь…
А якщо саме ваш не помчить — це лише означає, що ви не живете за першим правилом Справжнього Стерва: люди цiнують вас настiльки, наскiльки ви самi цiнуєте себе!
Одна моя подруга, красуня i розумниця, чудова господиня i, крiм того, сексуальний об'єкт для багатьох чоловiкiв поза межами власної хати, з ранку до ночi пiклувалась лише про здоровий шлунок та стравохiд свого чоловiка. Якось при менi вiн кинув їй недостатньо добре випрасувану сорочку. «Iвасик перенервувався на роботi…», — тихо пояснила вона i пiшла перепрасовувати.
Це тривало доти, доки в розмовi з випадковим чоловiком (який навiть не здогадувався, яку революцiю здiйснює в її свiдомостi) вона про себе почула: «З вашою зовнiшнiстю i характером можна вiдчиняти будь-якi дверi ногою!»
Першi паростки впевненостi в собi дали значнi сходи. Бачили б ви цю скромницю зараз! Кава у постiль! — найпростiше з того списку справ, котрi виконує її «Iвасик» для своєї найгарнiшої, найбажанiшої та дорогоцiнної дружини.
А пам'ятаєте чехiвську «Анну на шиї«? Повiривши у свою винятковiсть пiсля першого ж балу, вона з елегантною стервознiстю сказала своєму старому, але заможному чоловiковi: «Забирайтесь геть, бовдуре!» I вiн таки пiшов… Тому що впевненiсть у собi — велика сила. Навiть якщо Бог не дав анi розуму, анi краси…
Але є в цiй категорiї стервозностi щось награне, неприродне, якийсь елемент неправди, штучностi. I тому теж нудно…
Вищий клас
…Вона заходить до зали, йде прямо по центру. На її плечах чийсь накинутий пiджак. Вона виходить на середину i легким рухом скидає його просто на пiдлогу. I навiть не обертається, бо знає, що пiднiмати кинуться щонайменше шестеро. I вважатимуть це за честь. Причому перевагу буде вiддано тому, хто… лишився на мiсцi.
«Якщо я скажу вам, що я вас люблю, не вiрте менi, хоча я кажу правду!», — кидає вона шекспiрiвську фразу — i спробуй, розберись! Вона здатна тримати чоловiкiв в напрузi до самої старостi. I не тiльки чоловiкiв. Одним своїм виглядом та поведiнкою вона змушує подруг втягнути животи, пiти на нову виставу i нiколи не опускати очей перед «сильними свiту сього».
Її обожнює син (чи донька), тому що вона впевнена, що ЇЇ дитина завжди має рацiю, i не хапається за пасок при першому ж зауваженнi вчительки у щоденнику. Вона взагалi з тих, хто здатен видзьобати очi у тих, хто кине хоч один косий погляд на те, що вона любить.
Її мовчанка красномовнiша за слово. А слово — безцiнне. Бо вона вмiє вставити його вчасно i влучно.
Її небезпечно ображати, адже сама природа збурюється проти цього i рано чи пiзно карає кривдника.
Вона — вiдьма i янгол в однiй особi. З однаковою гiднiстю вона отримує оберемок польових квiтiв вiд бiдного, але коханого менестреля, i дiамант на двадцять каратiв вiд iмператора.
Але нi той, нi той не можуть похвалитися владою над нею.
«Ох, яка ж жiнка!» — це про неї.
«Ну i стерво!» — це теж про неї.
Цiкаво, що обидва вигуки вимовляються з однаковим захватом.
…Певно, це те, що треба. Але щоб стати такою, зовсiм не обов'язково починати з уїдливих плiток на лавочцi бiля пiд'їзду чи манiпулювати чоловiками, як Наомi.
Зрештою, кожна Справжня Жiнка — трохи стерва. А, можливо, i не трохи, але обов'язково вищого класу!
…Уранцi я рiшуче набираю номер телефону своєї кривдницi. Голос у неї досить нещасний, застуджений. «Я усю нiч очей не зiмкнула, — каже вона. — Усе думала, що ви мали рацiю… Хочете, приїздiть до мене, я зробила млинцi з вишнями. I спокiйно поговоримо». I мiй бойовий настрiй миттєво зникає — нормальна тiтка виявляється. Хоча, звiсно, i стерва…
…Пан Х. вiдгукнувся сам i був настiльки зворушливим, що розiгрувати перед ним сцену з мильної опери здалося недоречним.
Вiн прийшов на зустрiч з чудовим букетом пурпурових троянд.
«Взагалi-то я вiддаю перевагу жовтим…», — мiж iншим зауважила я.
I вiн пiшов купувати жовтi.
«Ох, яка жiнка!», — сказав вiн, простягаючи менi новий букет.
Але в його поглядi чiтко читалося й iнше…
IРОНIЯ ДОЛI-2
Щороку 31 грудня ми з подругами… Нi, до лазнi ми не ходимо, але ось вже майже тридцять рокiв поспiль, нарiзаючи олiв'є, дивимось свою улюблену стрiчку «Iронiя долi, або З легкою парою!». Якщо з такою регулярнiстю дивитися один i той самий фiльм, мимоволi починаєш вiдкривати в ньому новi i ще новiшi нюанси. А всi герої постають у досить неоднозначнiй сутностi.
Наприклад, романтичний i зворушливий у своїй недолугостi Євгенко. Йому, здається, далеко за тридцять. Вiн — холостяк. Виникає цiлком слушне запитання: чому чоловiк у розквiтi сил до цього часу ще жодного разу не одружувався? Або вiн — бабiй, який, як кажуть, цiну собi не складе, або педант, вiд якого жiнки тiкають, мов чорт вiд ладану, або: ну, в нього не все в порядку по чоловiчiй частинi.
Викликає пiдозру i те, що Євгенко здатен напитися до бiлої гарячки.
А пам'ятаєте, з якою гримасою огиди вiн каже своїй новiй знайомiй Надiйцi: «Це не риба! Це що завгодно, але не заливна риба!» — i водночас апетитно їсть цю «гидоту» прямо з тареля? Можна лише уявити, якi кулiнарнi претензiї вiд буде пред'являти своїй майбутнiй дружинi! Якщо, звiсно, колись одружиться. Адже у нашого героя є матуся!
А матуся, варто зауважити, жiнка вольова, i навряд чи потерпить другу господиню в хатi. З ревнiстю i пiдозрою вдивляється вона в жiнок свого сина. Iнша на її мiсцi стрибала б вiд радостi, спостерiгаючи, як її синуля нарештi отримує своє щастя у виглядi нової «ленiнградської подруги». Але на її сором'язливе запитання: «Я, певно, здаюся вам легковажною?», матуся суворо вiдповiдає: «Поживемо — побачимо!»
I не виникає жодних сумнiвiв, що дiйсно побачить: i не iдеально випранi шкарпетки, i пилюку пiд лiжком, i надто яскравий макiяж.
«Нiхто не доглядатиме за мною краще нiж ти!» — каже їй улюблений син. Адже, проживши на свiтi бiльше тридцяти рокiв, вiн мов маленький потребує пильного догляду. Бiдна, бiдна Надiйка!..
Надiйку дiйсно варто пожалiти. Їй теж за тридцять, i вона дуже хоче замiж. Десять рокiв, за її словами, вона була «майже одружена», тобто дружиною на буднi — двiчi на тиждень. Простiше кажучи, руйнувала чиюсь родину. Звiсно, її психiка скалiчена такими от ненормальними стосунками з чоловiками. За таких умов можна i фемiнiсткою стати чи влаштувати шлюб за розрахунком. Що, власне, i робить Надiйка, зустрiвши респектабельного Iполита. Але дзуськи! На своєму складному шляху до щастя вона зустрiчає непутящого Євгенка. Спiльними зусиллями закоханi позбуваються своїх колишнiх партнерiв i з головою занурюються у вир нового кохання…
Що далi?
П'ять рокiв по тому…
«Со мною вот что происходит…», — спiває трохи облисiлий Євгенко. Надiйка у спортивних штанях пiд керiвництвом матусi прикрашає новорiчну ялинку, по черзi впускаючи на пiдлогу то зайця, то гiрлянду.
Вона гнiвно дихає в бiк Євгенка, натякаючи тим на його гiтарно-капцеву бездiяльнiсть, i вiдсилає за вiником.
«Если у вас нету тети…», — голоснiше бере акорд Євгенко, тоскно поглядаючи за вiкно.
З кухнi доноситься запах риби.
Надiйка впускає чергову iграшку i, збиваючи на своєму шляху стiлець, мчить на запах, пiдозрюючи найгiрше — риба перекипiла.
— Яка гидота! — зловтiшно констатує матуся.
— Ну що ти, ма! Це ж наша коронна страва! — iронiзує Євгенко.
— Йди в баню! — вiдгукується роздратована Надiйка.