— Дiйсно, синку, щось ти давно до баньки не ходив! — солодким голосом каже матуся.
— Ви ж знаєте, що йому не можна! — заводиться Надiйка.
— Поки що я тут хазяйка i мати свого сина! — вiдбиває удар матуся.
Жiнки заводять свою звичну суперечку.
Євгенко швидко накидає на себе пальто i вибiгає за порiг.
Вiн бiжить крiзь легку заметiль, i душа його поволi розправляє крила.
Вiдступають проблеми: не таким гострим здається питання, на яку роботу влаштувати Надiйку; чи варто прописувати її в квартирi, якщо у неї є своя; чи купувати музичний центр, якщо Надiйка мрiє про шубу з щипаної норки…
Снiг мете, замiтає його заплутанi, непевнi слiди.
Кiнець першої дiї…
«Я вижу мачту корабля — и вы на палубе…» — це вже спiває залишена наодинцi з собою Надiйка, поки свекруха на кухнi намагається врятувати залишки перевареної риби та нарiзає iнгредiєнти для олiв'є.
Надiйцi хочеться чудес. Але чудеса не повторюються!
…Надiйка пiд прискiпливим поглядом свекрухи понуро прасує штани чоловiка.
— Двi «стрiлки»! — радiсно зауважує свекруха i тицяє їй пiд нiс ложку iз салатом: — А-ну, спробуй на сiль!
Надiйка покiрно жує.
— Ну, здається, все! — каже свекруха. — Салат готовий, заливна риба врятована. Я йду до сусiдки — вона вже стiл накриває…
Свекруха йде.
Надiйка бродить кiмнатами, передбачаючи повернення Євгенка. «Знову десь шапку загубить…», — з досадою думає вона.
Вiд буденних думок її вiдриває дзвоник у дверi.
На порозi — велична, монументальна фiгура, притрушена снiгом.
— Дiда Мороза викликали? — весело питає фiгура.
— Iполит!!! — сплескує руками Надiйка, приймаючи торбу з подарунками — тут i цукерки, i парфуми, i охайна золота каблучка з трьома смарагдиками…
— А у мене тепер мерседес… — мiж iншим зауважує Iполит, допомагаючи зiбрати з килима залишки кухля, який розбила Надiйка.
Потiм вiн лагодить кран, електрочайник, закрiплює скособочену ялинку. Надiйка вiдчуває неймовiрний пiдйом сил i вмикає чайник…
Кiнець другої дiї…
…Уже добре захмелiлий Євгенко бреде заснiженою вулицею.
— Мужчина, ви загубили шапку! — долинає до нього голос,
i тендiтна жiноча постать виростає перед його затьмареним зором.
— О-о… — каже жiнка. — Та вам потрiбно випити чаю з прополiсом! I хто ж це гуляє взимку в домашнiх капцях!
Їхнi погляди зустрiчаються.
«Галя?…» — спалахує спогад у затьмареному Євгенковому мозку.
— Женя!!! — радiсно вигукує Галя.
Галя мiцною рукою пiдхоплює Євгенка i веде до себе — поїти чаєм i сушити його мокрi шкарпетки…
…Рано-вранцi матуся повертається з посиденьок у сусiдки.
Вона добряче вiдвела душу, обговорюючи недолугiсть Надiйки.
У квартирi тихо. Красуня-ялинка виблискує золотавими боками вцiлiлих кульок. На столi бiлiє записка: «Поїхала назавжди. Надiя».
Вхiднi дверi тихенько вiдчиняються.
Матуся дослухається до метушливого шепотiння:
— Як же ми про все це скажемо Надiйцi?
— Елементарно! Поглянь, на кого вона тебе перетворила! Тобi потрiбнi дiєта, догляд, суворий режим…
— Ма! — нарештi гукає Євгенко. — Надiйко! У нас гостi — я Галю привiв!
Матуся урочисто виходить у передпокiй, розмахуючи запискою.
— Бачиш, як все просто вийшло! — радiє Галина, скидаючи свою шубку на руки матусi.
Вона одразу йде на кухню i енергiйно миє посуд.
— Якщо я здаюся вам легковажною, — каже вона матусi, — можемо розмiняти квартиру!
Євгенко засинає з посмiшкою на вустах…
Надiйка та Iполит мчать у «Мерседесi» в своє улюблене мiсто на Невi…
Галя починає прання i посилає матусю за пральним порошком…
Легка заметiль першого дня нового року кружеляє за вiкнами.
Диво сталося…
…Хеппi енд.
ПОТВОРКА
Семен Плющик — потворка. Судiть самi: непропорцiйно видовжене худе тiло, маленька голова на гусячiй шиї, глибокi залисини на скронях i непомiрно повнi для вузького обличчя вуста з дитячою перетинкою посерединi, схожi на тiльце тлустого метелика. Крiм цих були й iншi дрiбнi недолiки, якi б не завадили красеню.
Семену Плющику — тридцять. Вiн лiкар. Холостяк. Живе з матусею i крихiтним чорним пiнчером на iм'я Дмитро (матусиним скарбом!). Не курить. Не п'є. I для багатьох не iснує.
Мало яка жiнка, поглянувши на нього, втримається вiд думки: «Бiдося…»
Новина про те, що Плющик одружується, мов грiм, вразила всю полiклiнiку. Особливо радiли старенькi пацiєнтки:
— А наш вбогенький нарештi прилаштувався…
— Бр-р-р! Як можна з таким цiлуватися? — дивувались молоденькi медсестри.
— Ви ще ЇЇ не бачили! Можливо, вони одне одного вартi! — посмiювався головлiкар.
ЇЇ незабаром побачили. I занiмiли. I довго судили-рядили: як таке могло статися?!
А все тому, що наречена була просто красуня. Правда. Буває так: усi риси класичнi, iдеально пiдiгнанi одна пiд одну, а поглянеш уважно — мармур. Холодно.
У цiй же все було неправильним: надто свiтлi, майже непомiтнi брови, надто дрiбний i кирпатий носик, мигдальної форми очi дисонували з їхньою не пiвнiчною, майже прозорою блакиттю. Фiгурка? Не Голлiвуд. Але все в нiй буквально волало: красуня!
Взагалi-то, зовнiшнiсть жiнки залежить вiд того, ким вона себе вважає. Поганенькою? Нема питань: стоптанi туфлi («Є i новi, але цi шкода викидати!»); дулька з волосся, пришпилена на потилицi («Я не якась розцяцькована фiфа з бiозавивкою!»); суворi очi («Я жiнка серйозна, мов трансформатор: «Не пiдходь — уб'є!»).
Ця ж раз i назавжди утвердила себе красунею i була нею.
Вона стояла у коридорi лiкарнi i чекала.
— Солоденька, ви до мене? — визирнув з свого кабiнету хiрург Соєв i обдав незнайомку шквалом жагучої пристрастi.
— Я до Семена Плющика, — вiдповiла незнайомка.
— Якi люди! Якi люди! — роздмухуючи нiздрi, заквакав Соєв, проводжаючи вiдвiдувачку до потрiбного кабiнету. — А я вам, часом, не можу допомогти?
— Тiльки тим, що зачините дверi з того боку!
Соєв послухався.
А невдовзi з кабiнету вискочила, затискуючи рота долонькою, червона вiд реготу медсестра Нiночка, що сидiла на прийомi разом з Плющиком.
Вона побiгла так швидко, що Соєв ледь встиг вщипнути її за чималу сiдницю.
Те, що вiдбулося за дверима кабiнету номер тридцять, стало вiдомо зi слiв Нiночки. А вiдбулося ось що.
Дiвчина увiйшла («Колiр обличчя — ну просто — персик! I, зауважте, без грама косметики!»), сказала «нашому вбогенькому»: «Привiт, потворко!» Плющик розквiт, мов троянда. Зронив ручку. Вдарився лобом об стiл, перевернув вазон. («Ох, панове, це треба було бачити!!»). Пiдвiвся. I тодi незнайомка… цьомкнула його прямо в потилицю. («Жах який! Уявляєте? Ну тут я вже не витримала…»).
Оленцi Березовськiй двадцять шiсть. П'ять з них вона сумирно провела в стiнах унiверситету, виборюючи диплом фiлолога. Тепер вона працює дрiбним клерком в туристичному бюро.
Робота непогана, але досить нудна. Вона сидить у кiмнатцi з трьома молодими спiвробiтницями i органiзовує чужий вiдпочинок. I, якщо до неї приходить якийсь чоловiк, то це зазвичай чийсь чоловiк, що вирiшив влаштувати гарний вiдпочинок своїй родинi.
Тiльки й того.
До того ж, Оленка — пристрасний колекцiонер антикварних книжок.
Але це хобi не подiляв жоден з претендентiв на її руку i серце. Але в двадцять шiсть треба виходити замiж…
«Треба!» — так вважає Оленчина мати. I це невiдворотне «треба» висiло над її пухнастою голiвкою, як домоклiв меч. Адже вона звикла у всьому довiряти матусi.
Плющик та Березовська познайомились на аукцiонi раритетних видань. Аукцiон був органiзований як лотерея.
Кожному учаснику видавали номер. Крутили барабан. Кулька, що викочувалась звiдти, символiзувала омрiяну книжку. Плющику нiколи не таланило. Нещодавно вiн твердо вирiшив, що йде на аукцiон востаннє. Але вiн був азартним. А, можливо, доля сама штовхала його в потилицю. Головуючий оголосив, що в наступному лотi розiгрується рiдкiсне видання сонетiв Шекспiра. Плющик i Олена сидiли поруч. Олена нервово посунулась вперед, i її довгий «кiнський хвiст» ковзнув по плечi Плющика. Як людина, що не має рослинностi на головi, Плющик зморщився i механiчним рухом злегка (ну, зовсiм, зовсiм легесенько) поправив Оленцi зачiску. Кажучи простiше, зняв її «хвiст» зi свого плеча i перекинув їй на шию — там де вiн i мав бути.