Коли я переступила порiг її квартири, здалося, що стою на руїнах Риму пiсля завоювання його варварами. Скрiзь валялися вичавленi тюбики з-пiд фарби, брудний пластиковий посуд, пляшки, в горщиках з квiтами стирчали недопалки…
Звiльняючи це лiгво, Авель сказав: «Ти мене нiколи не забудеш!»
Дiйсно, Мартуся забула його не скоро — два мiсяцi ми виносили смiття, переклеювали помальованi шпалери i фарбували пiдвiконня.
А потiм знову пiдвели риску: людина, що ТАК вiддається творчостi, не пiдходить для нормального шлюбу.
Словом, вирiшили шукати щось простiше…
I подумали ось про що.
Чому так виходить: усiм подавай дипломата, художника, актора чи директора фiрми, а от бухгалтер чи вчитель молодших класiв ходить самотнiй, неохоплений увагою. А хiба вони гiршi? I хiба не нареченi?
Пiсля цих роздумiв ми вирiшили охопити увагою й iншi верстви населення.
— Головне, щоб людина була хороша, — виголосила Мартуся i погодилася на експеримент: ми спалюємо електропроводку i викликаємо електрика.
А раптом прийде молодий, гарний, розумний «Едiсон»?!
А якщо нi, то будемо по черзi виводити з ладу iншу домашню технiку, поки не знайдемо гiдну кандидатуру. Рiшення прийнято!
Хоча в успiх цiєї справи я не дуже вiрила, просто ввiйшла в азарт.
Перед приходом електрика Мартуся одягла нiжно-блакитний спортивний костюм i вдавала розгублену. Про все, що вiдбулося потiм, я дiзналася вiд неї…
Прийшов електрик, полагодив проводку, фен, праску, а також щось там пiдкрутив у телевiзорi.
Мартуся (суворо за розробленою iнструкцiєю!) запропонувала чай
i спробувала завести розмову. З'ясувалося, що Дмитро (так звали електрика) працює в ЖЕКу за сумiсництвом, а за освiтою — iнженер комп'ютерної технiки, i шукає роботу за фахом.
Мартуся взялася йому допомогти, адже її пiдприємству потрiбнi були саме такi спецiалiсти.
А потiм у Мартусi з Дмитром закрутився шалений роман, який закiнчився весiллям.
Словом, хто шукає — той завжди знайде!
Вiднинi це стало девiзом Мартусиного життя.
Звiсно, замiсть гарного хлопця Дмитра мiг прийти пенсiонер-ентузiаст електричної справи якийсь дядько Петро. Чи алкоголiк. Чи просто заклопотаний бовдур.
Але, очевидно, бажання Мартусi вийти замiж було таким сильним, що небеса зглянулись i послали їй Дмитра.
Хоча, якщо чесно, цими небесами я вважаю себе. I якщо б не вдався план з електриком, я б вигадала щось iнше.
СОВА
Я — сова. Це навiть не метафора. I оживаю лише вночi. Вранцi я не можу змусити себе розлiпити очi i плетусь на роботу, вмикаючи автопiлот. Весь день мене водить i нудить. Проте вночi…
Тiльки вночi для мене починається справжнє життя. Бадьора, я йду до кухнi, заварюю чай, кидаю туди листя м'яти i…
Та нiчого особливого я не роблю. Просто сiдаю бiля вiкна, дивлюся на порожнi вулицi i мiркую про життя.
Ось я: не дурепа i далеко не потвора, людська особина досить романтичної вдачi, а сиджу на самотi i змушена телепатично спiлкуватися з зiрками. Життя, що вирує вдень, мене зовсiм не приваблює.
Мене лякають метушливiсть подруг, якi весь час говорять про своїх чоловiкiв — так нудно, що взагалi не хочеться одружуватись, дратують розмови в транспортi i гучна музика з навушникiв, запрошення на «чарку чаю», яка передбачає i всi iншi деталi нецiкавого нетривалого роману.
Можливо, мiркую я, мене просто зачаклували у дитинствi, i я дiйсно — самотнiй нiчний птах, що здатен розмовляти лише з зiрками? А ще — з вiкном навпроти.
Воно теж завжди свiтиться опiвночi.
Щоночi я вiтаюсь з ним: «Привiт, вiкно!» — i, часом, вигадую про нього рiзнi iсторiї…
Наприклад, думаю я, там живе самотня жiнка, яка боїться темноти.
Жiнка в бiлому, що нiколи не виходить на вулицю. Тому її шкiра блiда i прозора, i сама вона схожа на примару — з довгим волоссям, з великими божевiльними очима. Така собi iнопланетянка, що чекає на звiльнення вiд земного тяжiння.
Або простiше. Там звичайна «малина»: дим коромислом, карти, вино ллється рiкою i напiвоголенi брюнетки спiвають пiд гiтару пристраснi романси.
Коли ж менi зовсiм погано, я уявляю, що там на кухнi серед засмальцьованих стiн сидить злостивий дiдуган i пише листи в рiзнi iнстанцiї. Можливо, i про моє вiкно, яке здається йому пiдозрiлим.
Звiсно, весь час фантазуючи на цю тему, я мучусь цiкавiстю: а що ж там насправдi?!
Сьогоднi мене обпiкає думка: а раптом там живе ВIН? I ВIН теж сова, що загубилась у денному свiтлi? Я дивлюсь на вiкно у будинку навпроти з нiжнiстю: всi вiкна темнi, а це — горить. Отже, там живе такий собi ВIН. I я подiляю його самотнiсть, його тривогу, його бажання роздiлити це все на двох, i неможливiсть знайти цього «другого»… А я ж зовсiм порч!
Я знаю: якщо ми зустрiнемось, вiн одразу зрозумiє, що це саме мене вiн весь час чекав бiля нiчного вiкна!
Але як дiзнатися про це напевне?
Мене охоплює шалена iдея: нема ж нiчого простiшого! Скiльки можна сидiти i мучити себе рiзними фантазiями? Я швидко натягую джинси, хапаю повiдок свого спанiеля Мiлкi — той радiсно крутиться бiля нiг: теж, певно, сова — i клацаю вимикачем.
Вибiгаю в нiч. А поки їду в лiфтi, подумки прораховую, яка це може бути квартира в будинку навпроти. Якщо там дiйсно живе ВIН, то, певно, не здивується. Скаже просто: «Проходь. Я чекав на тебе». I я теж не здивуюсь.
Я вибiгаю на вулицю, вдихаю вологе повiтря i здiймаю очi до будинку. Вiн увесь темний.
Жодне вiкно не свiтиться!!!
Мiлкi, мов божевiльний, загрiбає носом листя, качається у пiску. А я готова розревiтися: «моє«вiкно не горить! I вирахувати його тепер не можливо. Та й навiщо?
Я сприймаю це як зраду. Рiвно рiк воно свiтилось, зiгрiвало мене ночами, вселяло надiю на те, що я не одна така. А коли я нарештi наважилась на авантюру — воно згасло. Ну, звiсно, ж там живе злостивий старигань або закомплексована дурепа. Така як i я.
Романтична невдаха. Бiла панi, за якою давно плаче психушка.
Я кличу Мiлкi.
З темряви вимальовується чоловiчий силует. Поруч бiжить велетенська вiвчарка. Вона радiсно кидається за Мiлкi, хапає його за вухо, гарчить. Я кидаюсь на допомогу своїй крихiтцi. Я роздратована, i можу сама вкусити цю кляту вiвчарку. I взагалi: завтра ж я погоджуся на «чарку чаю», буду засинати о десятiй i жити, як все iнше нормальне народонаселення планети. З мене годi.
Я бiльше не сова!!!
— Заберiть свою iдiотську собаку! — галасую на весь двiр.
— Чого це iдiотську? Вiн добрий. Вiн грається… Вiн розумний, — ображено каже господар вiвчарки.
— Розумнi вночi сплять!!! — вiдказую я, пiдхоплюю свого Мiлкi i тягну його до пiд'їзду. Варто сказати, що вiн дуже пручається, рветься до свого нового нiчного друга.
Зла i розчарована, я вриваюсь на кухню i ставлю чайник — треба зiгрiтися. I завмираю: вiкно свiтиться!
Але менi вже байдуже. Я хочу спати. Анi вiкна, анi зiрки, анi власнi фантазiї мене бiльше не обходять.
Навiть зi спальнi, навiть крiзь тонку ковдру, якою я накрилась з головою, пробивається це свiтло з будинку навпроти.
Несподiвано, вже крiзь сон я чую свiй роздратований голос: «Заберiть свою iдiотську собаку!» — i чiтко бачу очi незнайомця. Погляд сумний i кудись поза мою спину.
Кудись вгору — туди, де не свiтиться моє вiкно…
ОСТАННЯ СПОВIДЬ КОРОЛЕВИ
— Карлiв мiст має довжину п'ятсот шiстнадцять метрiв, стоїть на шiстнадцяти великих опорах i з'єднує Старе Мiсто з Малим. Пiшохiдним мiст визнаний 1974 року, а своїм виникненням має завдячувати королю Карлу IV, що в 1357 роцi замовив роботи нiмецькому архiтектору i скульптору Петеру Парлеру.
…Ми йдемо серед рiзнобарвного натовпу над Влтавою i кожен нашорошує вуха, адже слова екскурсовода погано чути: скрiзь грає музика, бо через кожнi десять метрiв стоять музики. Квартети, самотнi скрипалi, оркестрики народних iнструментiв, до того ж дiти дмухають у паперовi дудки, дзеленчать мобiльнi телефони, екскурсоводи з парасольками, пiднятими над головою (щоб нiхто з туристiв не загубився) перекрикують один одного…