— Бiжи, нехай мама тобi носа витре! I не тиняйся вулицями! — сказав хтось третiй. — А то бабай забере…
Потiм усi розiйшлися.
А я зрозумiла, що то був не режисер…
Я повернулася у двiр. Гордо обминула близнюкiв i Язикату Куку, що все ще обговорювали переваги золотої сукнi перед химерною мрiєю про кiно.
Я пiшла додому.
А вже перед дверима свого пiд'їзду озирнулася i голосно свиснула крiзь дiрку в зубах.
З голуб'ятнi здiйнялися голуби.
Близнюки i Кука завмерли й з подивом глянули на мене.
— Я знiматимусь у кiно! — ковтаючи сльози, впевнено сказала я i зникла у пiд'їздi…
У мене була найзаповiтнiша мрiя: знайти пiдкидька. Адже мама категорично вiдмовлялася подарувати менi братика.
«Ну й не треба, — думала я. — Сама його знайду i принесу додому!»
Менi здавалося, що немовлята-пiдкидьки лежать на кожному кроцi,
на кожнiй лавi у парку чи на порозi дитячої лiкарнi. Про це колись менi прочитала жалiсну iсторiю моя бабуся. А ще я подивилася фiльм, який так i називався — «Пiдкидьок».
О, мрiяла я, мiй малюк, якого я знайду, буде рум'яним i розумним, вiн одразу обхопить мене за шию рученятами, а я понесу його не в мiлiцiю, а додому, мамi.
Ми купатимемо його, варитимемо йому кашу. А ще краще — я залюбки вiддаватиму йому свою порцiю, я ж все одно терпiти не можу манної кашi.
А потiм я гратимусь з ним у дворi на заздрiсть усiм, хто бавиться неживими ляльками.
Ось так я мрiяла, ширяючи очима по лавах, порогах i кущах — найпевнiших мiсцях знаходження самотнiх малюкiв.
I нарештi сталося диво! На мiськiй алеї я знайшла те, що так довго шукала. На лавi самотньо сидiла маленька дiвчинка з великим рожевим бантом на головi. Я пильно подивилась на всi боки: поруч нiкого не було.
Бiдна дiвчинка! I така гарненька! То ось, якими вони бувають, цi пiдкидьки… Як добре, що саме я знайшла її!
Я пiдняла малу. Вона була досить важка. Але я, пхикаючи та зупиняючись на кожному кроцi, понесла її додому. Дiвча посмiхалося i щось щебетало менi на вухо.
Я ледве дiсталася до нашого третього поверху i штовхнула дверi ногою.
— Мамо, мамо, йди швидше! Я знайшла дiвчинку! — радiсно закричала я. — Давай будемо її купати!
З кухнi, витираючи руки у фартух, вийшла мама.
— О Господи… — тiльки й змогла вимовити вона та повiльно опустилася на стiлець, тримаючись за серце.
Тут дiвчинка голосно заревiла й почала смикати мене за коси.
Мама швидко зняла фартух, вхопила її на руки i суворо запитала:
— Де ти її взяла?
Я пояснила. Мама разом з дитиною миттю вибiгла з хати. Я — слiдом.
На алеї метушилася якась жiнка, бiля неї зiбрався натовп на чолi з мiлiцiонером. Мама щось довго пояснювала i перепрошувала. Натовп гув, дехто смiявся, вказуючи на мене пальцем. Жiнка притискала до себе мого пiдкидька i сварила маму.
…Додому ми поверталися мовчки.
— Ну невже ти не розумiєш, — згодом сказала мама, — що малюки — не гриби, якi ростуть на кожному кроцi?
Я все розумiла. I, все-таки перед тим як ступити на сходи, зазирнула пiд лавку у дворi: може хоч там причаїлося нiчийне немовля?…
— Будемо льотчицями! — беззаперечно оголосила моя найкраща подруга Олька. У мене перехопило подих: отакої, i чому ця чудова iдея не спала на думку менi?
— А що треба, щоби стати льотчицями? — запитала я.
— По-перше, не їсти багато солодкого, щоб тебе витримав парашут, а по-друге, треба займатися фiзкультурою. Наприклад, бiгати щоранку, — пояснила Олька.
Не їсти солодкого було важко, а от бiгати я погодилася. I ми домовились, що наступного ранку зустрiнемось на подвiр'ї.
А ще домовилися, що це буде наша таємниця, яку ми розкриємо аж тодi, коли нам видадуть лiтаки. Щоправда, де i хто має їх видати, ми не знали.
Уночi я майже не спала, увесь час намацувала пiд подушкою спортивну форму i мрiяла. Будемо льотчицями! Як це чудово: водитимемо великi бiлi лiтаки, а Язиката Кука у золотiй сукнi стоятиме внизу з роззявленим ротом.
…Ранок видався прохолодним. Але ж льотчицi мають бути мужнiми!
Ми перевдяглися в пiд'їздi в спортивнi костюми. Я навiть пов'язала нам на рукави батьковi пов'язки з написом «ДНД» (це означало — «Добровiльна народна дружина»), з якими вiн iнодi чергував у нашому скверi. I ми щодуху понеслись вулицею вгору — до рiчки. Бiгти було важко. Назустрiч нам по шосе мчали тролейбуси та автомобiлi.
— Чи обов'язково льотчицям бiгати? — iз сумнiвом запитала я, коли ми вже стояли на березi. — Адже ми будемо лiтати!
— Бiг гартує силу волi! — вiдповiла Олька i раптом схопила мене за руку: — Дивись!
На березi стояв хлопець, а поруч з ним перебирала нiжками справжня… че-ре-па-ха!
Вона лежала на спинцi i намагалася перевернутися.
— Це твоя черепаха? — запитали ми.
— А то чия ж? — знехотя вимовив хлопець.
— А що ти з нею робиш?
— Експериментую: вона перевернеться чи вiддасть кiнцi…
— Якi «кiнцi»? Кому вiддасть? — не зрозумiли ми. Адже хлопець був рокiв на три-чотири старший за нас i виглядав бувалим.
— Ну… просто здохне чи нi… — крiзь зуби пояснив вiн.
— I тобi не шкода її?
— А чого ж? Черепах на свiтi багато…
Вiн почав буцати бiдолашну носаком своїх черевикiв. Вона заворушилася сильнiше.
I тут ми з моєю подругою Олькою, з тендiтною та сором'язливою, що завжди казала дорослим «Будь ласка!» та «Дякую», боялася павукiв i нiколи не свистiла крiзь зуби, здiйснили справжнiй розбiйницький напад.
Олька щосили штовхнула хлопця у воду, а я схопила черепаху, притисла до грудей i ми щодуху побiгли до свого будинку.
Ми бiгли, немов справжнi мужнi льотчицi.
Ми навiть трохи летiли над землею…
Потiм ця черепаха довго жила у нас по черзi. Ми назвали її Занзiбарою.
— Знаєш, — якось сказала Олька. — А той хлопець збрехав, що черепах багато. Можливо, їх i багато, але Занзiбара — єдина, як ти або я.
…А до рiчки ми бiльше не бiгали — боялися зустрiти того хлопця.
Через нього i не стали льотчицями…
Скiльки житиму, не забуду Язикату Куку! Вона була старшою в нашiй компанiї i тому любила робити малечi усякi прикрощi. Наприклад, могла зненацька пiдкрастися й натерти щоки колючим листям. Часом лякала нас «страшним дiдьком», який полює на дiтей, аби пустити їх «на пирiжки». Язиката Кука вигадувала розваги, яких ми ще не знали.
Якось, зiбравши нас, Кука запропонувала:
— Зараз пограємося в суд. А судити будемо… — вона обвела очима тихих i безборонних близнюкiв в однакових бiлих гольфах i кивнула в мiй бiк, — судити будемо її!
Ми здивовано знизали плечима: що воно таке, цей суд? I покiрно кивнули головами.
— Руки за спину! — скомандувала менi Кука.
— Навiщо? — запитала я.
— Так треба! — вiдповiла Кука. — Якщо хочеш грати — не питай, а виконуй! Судитимемо всiх по черзi, щоб нiкому не було заздрiсно.
Вона переконала мене. Я заклала руки за спину, i мене повели до столика у дворi, на якому сусiди ввечерi розкладали домiно.
Я сiла на лаву. Кука i близнюки всiлися навпроти.
— Встати! Суд iде! — страшним голосом вигукнула Кука, i ми покiрно пiдвелися.
Жоден з нас нiколи не був у судi, нам було цiкаво i трохи моторошно: що буде далi?
— Можете сiдати! — дозволила Кука. — Отже, я оголошую звинувачення. По-перше, ти казала, що скоро знiматимешся у кiно, а не знiмаєшся. Отже, ти — брехуха! I всiх надурила. По-друге, ти казала, що в тебе буде брат або сестра. Де ж вони? По-третє, ти не вiддала моєму братовi грошi за морозиво. Пам'ятаєш, як вiн пригостив тебе й мене морозивом, коли йшов з роботи? Ти ж не вiдмовилася, а грошi не повернула! Так… — Кука на мить замислилась. — Ти постiйно шепчешся з Олькою, цiкаво про що? А ще ти казала, що лiтала на парасольцi!