— Дай карбованця! — кричав дядько Василь.
— Кинь помаду! — кричали старшокласницi.
— А менi ножик!
— Хочу ляльку!
— Кидай все!!! — ревiв натовп.
Тодi я стрiмголов кинулася до ванної кiмнати, набрала повне вiдро води… I вiдчайдушно вихлюпнула її в середину цього стихiйного лиха. А потiм залiзла пiд лiжко i мiцно заплющила очi.
Юрба внизу ще довго ображено гомонiла, хтось пропонував викликати мiлiцiю. Але згодом усi розiйшлися i бiльше нiколи не приходили.
А я до пiзнього вечора лежала пiд лiжком i думала, що слава iнодi обертається тяжким i непотрiбним тягарем. Особливо тодi, коли вона легко дається…
Щоранку мама давала менi двадцять копiйок. Десять коштувала склянка молока i десять — булочка, яку я купувала в шкiльному буфетi.
Я купувала лише булочку, бо молока не любила. А в недiлю ми збиралися на подвiр'ї i на заощадженi грошi купували собi морозиво та смажене насiння.
— Що за життя? — якось сказала Кука. — Коли вже можна буде дозволяти собi щось бiльше? Наприклад, купити апельсинiв.
— Хiба батьки не купують тобi апельсини? — одночасно запитали її близнюки.
— Купують, але ж це нецiкаво! — вiдказала Кука. — Цiкаво заробляти самому!
— Що ж ти вмiєш робити? — запитав Сашко.
— Так… — сумно погодилась Кука. — Поки що нiчого. Але ось виросту…
Цi розмови велися щодня. Аж поки…
Аж поки менi знадобилося негайно подзвонити по телефону-автомату. Тодi треба було вкинути до щiлинки вуличного апарата двi копiйки.
Саме двох у мене не знайшлося — тiльки по однiй.
Я озирнулася i побачила, що до автомата наближається якийсь дядечко з портфелем у руках.
— Вибачте, — попросила я. — Чи не помiняєте менi цi копiйки — на двi разом?
— Звiсно, дiвчинко!
Вiн понишпорив по кишенях, витяг звiдти дрiбнi грошi i поклав менi на долоню двi копiйки. Я простягнула йому свої мiдяки. Але вiн тiльки лагiдно усмiхнувся:
— Не треба! Це дрiбницi!
От якi добрi люди бувають на свiтi, подумала я. I вирiшила перевiрити: чи всi люди такi добрi до дiтей?
Якраз назустрiч йшла жiнка в квiтчастiй сукнi.
— Вибачте, — звернулася до неї. — Менi необхiдно розмiняти цi двi копiйки — по однiй. Будь ласка.
Я була чемна i ввiчлива.
Жiнка дала менi двi копiйки i не забрала тi, що я їй запропонувала.
— Дрiбницi! — так само зауважила вона i попрямувала далi.
Наступнi десять випадкових перехожих вчинили так само!!!
Увечерi у дворi я зiбрала «вiйськову раду». Розповiла про свої несподiванi здобутки. А ще про те, що сама змогла купити собi цукерку «Гуллiвер»!
Кука ледь не луснула вiд заздрощiв, що ця гарна iдея не спала на думку їй! I вона одразу взяла командування на себе. Ми розробили план…
Увечерi наступного дня «заробiтчани» вийшли на вулицю. Кожен з нас мав у кишенi по кiлька копiйок.
— Ти — сюди. Ти — туди! — командувала Кука, вказуючи на прилеглi до нашого подвiр'я вулицi.
Добрi люди якраз в цей час поверталися з роботи, поспiшали додому, швиденько «розмiнювали» нам копiйки i, звiсно, нiхто з них не забирав свою «здачу».
Це була весела розвага!
За якусь годину моя кишеня вже добряче вiдвисла вiд напханих в неї дрiбних монет. Так само було з моїми друзями.
Втомленi i щасливi ми зiбралися у дворi i порахували свої скарби. А потiм пiшли до кондитерської! I чого тiльки не набрали — тiстечка, цукерки, бублики та кiлька пляшок ситро «Буратiно».
— Ти чого не їси? — запитала мене за вечерею бабуся.
— Хочу трохи схуднути! — поважно пояснила я, лускаючись вiд солодощiв.
Наступного дня iсторiя з розмiном двох копiйок повторилася. Цього разу ми купили кiлька оселедцiв i банку консервованих огiркiв. А наступного дня — бляшанки з «бичками в томатному соусi». Їсти на свiжому повiтрi у дворi було так весело! До того ж це була та сама «некорисна» для дитячого шлунку їжа, яку не давали вдома.
Ми вже почали будувати райдужнi плани щодо купiвлi вудок або сiтки для гри в волейбол, коли все скiнчилось.
Одного вечора ми, як завжди, розбрелися по бiчних вуличках.
— Чи не буде, дядечку, у вас розмiняти двi копiйки? — ввiчливо звернулася я до першого зустрiчного.
— А- а-а! — раптом закричав вiн i мiцно схопив мене за руку. — Та у вас тут цiла банда! Бешкетники! Волоцюги! Я вже другий тиждень розмiнюю вам грошi!
З iнших вулиць на перехрестя перехожi тягли моїх друзiв — Ольку, Сашка та Язикату Куку. Вони вiдчайдушно пручалися.
— Треба вiдвести їх до батькiв! — репетувала тiтонька у квiтчастiй сукнi, яку Кука намагалася вкусити за палець — Краще до директора школи! — тримаючи Сашка за вухо, казав молодик з портфелем.
— До дитячої кiмнати мiлiцiї!!! — запропонував свiй варiант розправи дiдусь, тримаючи Ольчину руку.
— Хто вас цього навчив?! — запитав мiй «поневолювач».
— А, може, ними керує якийсь дорослий злодiй? — з острахом запитала тiтонька в квiтчастiй сукнi.
— До мiлiцiї! До мiлiцiї! — не вгавав дiдусь.
Жоден варiант розправи нас, звiсно, не влаштовував.
— Не треба в мiлiцiю, — сказала, рюмсаючи Язиката Кука. — То ми… гралися…
— Що ж це за iгри такi? — обурився «мiй» дядечко.
— Ми… ми… — казала Кука, — Ми… робили… бiз…нес…
Люди здивовано замовкли.
— Ага… — нарештi сказав молодик з портфелем. — Примножували початковий капiтал? Ви що Маркса начиталися?
— Ми не з Марса, — сказала я. — Ми тут живемо. Ми бiльше не бу-у-удемо…
— Ну якщо ви не з Марса, — раптом розсмiявся молодик i вiдпустив Сашкове вухо. — I якщо бiльше не будете дурити людей, на перший раз варто вас вибачити. Але начувайтесь!
Нас вiдпустили, i ми стрiмголов помчали у свiй двiр.
— Це ж треба, — почула я навздогiн. — Горе-бiзнесмени!!!
— Цiкаво, — мiркувала Язиката Кука увечерi наступного дня, — Невже тiльки на Марсi можна примножити початковий капiтал?…
Але вiдповiдi на це запитання ми так i не знайшли…
Улiтку мене вiдправляли на вiдпочинок до дитячого табору. Перед тим ми зiбралися у дворi.
Отже, ми з Олькою понуро сидiли на лавi.
— Коли ти їдеш? — запитала вона.
— Завтра, — вiдповiла я.
— Будеш там сама як доросла… — раптом сказала Олька.
Справдi! Я навiть про це не думала.
— Можливо, навiть… — сказала замрiяно подруга. — У тебе закохається хлопець зi старшого загону.
Я одразу розпрямила плечi. А що, коли правда?! Але…
— Як ти гадаєш, — запитала я Ольку. — А я гарна?
Олька з сумнiвом оглянула мої збитi колiна, перевела погляд на обличчя…
— Ну? — нетерпляче смикнула я її за руку.
Вона знизала плечима, а потiм радiсно ляснула себе по таких самих колiнах, перемазаних зеленкою:
— Давай запитаємо про це у Сашка! Вiн усе ж таки чоловiк. Має сказати правду.
Ми гукнули Сашка, що порався зi своїм велосипедом.
— Ну що?! — незадоволено запитав вiн, перекидаючи в руках гайковий ключ.
— Подивись на неї уважно! — наказала Олька.
— А що таке? — Сашко втупився в мене поглядом.
— Подивись i скажи: вона гарна?
Сашко махнув рукою, повернувся i пiшов до свого велосипеда. Я не знала, що то могло означати, але дуже засмутилася. Нарештi вiн озирнувся. Ми нашорошили вуха.
— Вона кирпата! — авторитетно сказав вiн.
Уночi я довго не могла заснути. Я уявляла, як на дискотецi грає музика i до мене пiдходить хлопець зi старшого загону…
Як вiн уважно роздивляється моє обличчя i каже: «Я з кирпатими не танцюю!» Я погано спала, а вранцi мене вiдправили до табору…
Сталося так, що я сама потрапила до старшого загону, бо в молодшiй групi не було мiсць. Старшокласницi одразу ж прозвали мене… «Помiдором».
Спочатку я не зрозумiла чому, а потiм вони менi пояснили: «У тебе червонi щоки!» От i маєш! Справдi, щоки мої завжди пашiли вiд напруги, адже я була в оточеннi дорослих дiвчат i мала розмовляти i поводитись вiдповiдно.
Я спостерiгала, як вони увечерi, збираючись на дискотеку, пiдфарбовують губи й очi. У мене не було нi тушi, нi помади.
I тодi я написала мамi листа: «Дорога мамо, у мене все добре.
На обiд давали кавун. Дуже тебе прошу: негайно надiшли менi туш для вiй i губну помаду!»
Я бiгала до табiрної пошти щоденно, очiкуючи на омрiяну посилку. Замiсть неї прийшла купа листiв — вiд тьотi, двоюрiдної сестри, бабусi i моєї колишньої виховательки з дитячого садка, з якою товаришувала мама.
Спочатку я перетрусила всi конверти — а раптом звiдти випаде коробочка з тушшю? А потiм почала читати.
«Я вiрила, що ти ростеш розумною i серйозною людиною, — писала колишня вихователька. — А ти так засмутила свою матiр!
Про що ти думаєш? Невже ти хочеш вирости гiрким полином чи бур'яном?!»
«У той час, коли тобi треба читати розумнi й гарнi книжки, — писала сестра, — ти вимагаєш надiслати тобi цей непотрiб? Для чого? Щоб розфарбуватися, як пiвень?! Менi соромно за тебе!..»
«Внутрiшня краса людини важливiша за зовнiшнiсть! — додавала тiтонька. — Погано, що ти у такому юному вiцi вже хочеш бути схожою на дiвчину з вулицi! Ми всi непокоїмось за тебе — хто з тебе виросте в майбутньому?!»
«У мої часи фарбувати вiї та губи вважалося ознакою поганого виховання! — писала бабуся. — Невже моя онука, на яку я витратила стiльки часу, могла так пiдвести свою стареньку бабусю?!!»
Отака здiйнялася буря! Як я могла пояснити, що не хочу бути кирпатим Помiдором! I що для мене дуже-дуже важлива саме зовнiшня краса! Невже це так погано бути гарною?
— Не рюмсай! — сказала менi ввечерi одна з дiвчат i простягнула свою туш в картоннiй коробочцi з написом «Ленiнград». — Ось вiзьми, Помiдорчику!
Я поралася з пластиковою щiточкою цiлу годину! Мої очi почервонiли, вiд тушi з них текли сльози. Врештi-решт я вмилася i з червоним носом пiшла на дискотеку. Але — о, дивина! — все сталося так, як я уявляла. Пiд час повiльного танцю до мене пiдiйшов старший хлопець! Вiн дивився на мене. Я подумала, що зараз вiн скаже те, що менi ввижалося вдома: «Я з такими кирпатими не танцюю!» Але вiн просто запросив мене до танцю!
А пiсля танцiв провiв до будинку, де були «дiвчачi палати». I навiть постояв зi мною на сходах.
Уночi, коли вiдсурмили вiдбiй, дiвчата почали перешiптуватися, обговорюючи подiї минулого дня. Зазвичай я мовчала. Ще б пак! Ну про що може шепотiти кирпатий Помiдор? Але саме сьогоднi сталося справжнє диво! Навiть без помади i тушi! Навiть без бальної сукнi. Навiть з подряпаними колiнами!
— Помiдорчику, — шепотiли дiвчата. — А про що ви говорили?
I я розповiдала, як той хлопець сказав, що я найгарнiша дiвчинка у свiтi! I зовсiм, зовсiм не кирпата.
Звiсно, я збрехала. Нiчого такого вiн не казав!