Спочатку я не зрозумiла чому, а потiм вони менi пояснили: «У тебе червонi щоки!» От i маєш! Справдi, щоки мої завжди пашiли вiд напруги, адже я була в оточеннi дорослих дiвчат i мала розмовляти i поводитись вiдповiдно.
Я спостерiгала, як вони увечерi, збираючись на дискотеку, пiдфарбовують губи й очi. У мене не було нi тушi, нi помади.
I тодi я написала мамi листа: «Дорога мамо, у мене все добре.
На обiд давали кавун. Дуже тебе прошу: негайно надiшли менi туш для вiй i губну помаду!»
Я бiгала до табiрної пошти щоденно, очiкуючи на омрiяну посилку. Замiсть неї прийшла купа листiв — вiд тьотi, двоюрiдної сестри, бабусi i моєї колишньої виховательки з дитячого садка, з якою товаришувала мама.
Спочатку я перетрусила всi конверти — а раптом звiдти випаде коробочка з тушшю? А потiм почала читати.
«Я вiрила, що ти ростеш розумною i серйозною людиною, — писала колишня вихователька. — А ти так засмутила свою матiр!
Про що ти думаєш? Невже ти хочеш вирости гiрким полином чи бур'яном?!»
«У той час, коли тобi треба читати розумнi й гарнi книжки, — писала сестра, — ти вимагаєш надiслати тобi цей непотрiб? Для чого? Щоб розфарбуватися, як пiвень?! Менi соромно за тебе!..»
«Внутрiшня краса людини важливiша за зовнiшнiсть! — додавала тiтонька. — Погано, що ти у такому юному вiцi вже хочеш бути схожою на дiвчину з вулицi! Ми всi непокоїмось за тебе — хто з тебе виросте в майбутньому?!»
«У мої часи фарбувати вiї та губи вважалося ознакою поганого виховання! — писала бабуся. — Невже моя онука, на яку я витратила стiльки часу, могла так пiдвести свою стареньку бабусю?!!»
Отака здiйнялася буря! Як я могла пояснити, що не хочу бути кирпатим Помiдором! I що для мене дуже-дуже важлива саме зовнiшня краса! Невже це так погано бути гарною?
— Не рюмсай! — сказала менi ввечерi одна з дiвчат i простягнула свою туш в картоннiй коробочцi з написом «Ленiнград». — Ось вiзьми, Помiдорчику!
Я поралася з пластиковою щiточкою цiлу годину! Мої очi почервонiли, вiд тушi з них текли сльози. Врештi-решт я вмилася i з червоним носом пiшла на дискотеку. Але — о, дивина! — все сталося так, як я уявляла. Пiд час повiльного танцю до мене пiдiйшов старший хлопець! Вiн дивився на мене. Я подумала, що зараз вiн скаже те, що менi ввижалося вдома: «Я з такими кирпатими не танцюю!» Але вiн просто запросив мене до танцю!
А пiсля танцiв провiв до будинку, де були «дiвчачi палати». I навiть постояв зi мною на сходах.
Уночi, коли вiдсурмили вiдбiй, дiвчата почали перешiптуватися, обговорюючи подiї минулого дня. Зазвичай я мовчала. Ще б пак! Ну про що може шепотiти кирпатий Помiдор? Але саме сьогоднi сталося справжнє диво! Навiть без помади i тушi! Навiть без бальної сукнi. Навiть з подряпаними колiнами!
— Помiдорчику, — шепотiли дiвчата. — А про що ви говорили?
I я розповiдала, як той хлопець сказав, що я найгарнiша дiвчинка у свiтi! I зовсiм, зовсiм не кирпата.
Звiсно, я збрехала. Нiчого такого вiн не казав!
Якось до нас в гостi завiтали дiдусь з бабусею. Вони прийшли пiзно, коли я вже збиралася чистити зуби i лягати спати. Я зрозумiла, що вони прийшли до батькiв у важливiй справi. Тому дала їм капцi, провела до кiмнати i чемно сказала: «Добранiч». Але дверi за собою не прикрила. Я знала, що незабаром у мене буде день народження i вiзит стосується саме цiєї важливої дати.
Батьки, бабуся з дiдусем та iнша бабуся, яка жила з нами, про щось тихо заговорили. Спочатку про смачний пирiг, який спекла друга бабуся. Перша бабуся старанно записувала рецепт. I я навiть почала дрiмати пiд бубонiння: «Двi склянки борошна розтерти з пачкою маргарину…»
Але потiм почула таке:
— Ну що будемо робити? Вона така непосидюча. Вас це не лякає? — запитала перша бабуся.
— Я телефонував учительцi, — додав дiдусь. — Результати невтiшнi. Бешкетує. А це ж дiвчинка!
— А мене вчора викликали до школи — ой я там наслухалась! — зiтхнула мама.
— Уявiть собi, розмалювала хлопцю сорочку чорнилом! З iншим билася на лiнiйках, як мушкетер. Тепер у того ґуля на лобi. Страшно дiтей запрошувати на день народження! Минулого разу, пам'ятаєте, що було?!
Я згадала, як торiк двоє хлопцiв прийшли до мене з самого ранку, адже я переплутала сьому годину вечора з сьомою ранку i запросила їх не на ту годину. Вони прийшли в бiлих сорочках, з квiтами та iграшковою залiзницею. Не вiдправляти ж їх назад?! I, хiба я винна, що до вечора, поки зiбралися iншi гостi, сорочки перетворилися на шахтарськi роби, в одного розбився годинник (присягаюся — я його не розбивала!), а другий пiд час гри в розвiдникiв, втратив молочний зуб… Проте нам було так весело!
— Ви занадто драматизуєте, — вступився за мене тато. — Дiвчинка як дiвчинка. Жвава. I вчиться добре. Тiльки з поведiнки двiйка!
— Ой, синку, краще б ти помовчав, — сказала перша бабуся. — Зрозумiло, вона ж вся в тебе…
— Одне слово, що нам робити? — пiдвiв риску дiдусь.
— А що ви, тату, пропонуєте? — запитала мама.
— Ми пропонуємо ось що…
Вони заговорили тихо-тихо. Я нашорошила вуха, але могла розчути лише незрозумiле бубонiння: «Бу-бу-бу… Буде сидiти тихо… Бу-бу-бу… Можливо… Захоплення… Це дорого, але ми всi скинемось… бу-бу-бу…
Стане серйознiшою… Перевиховається… Бу-бу-бу… Це наша мрiя… Бу-бу-бу…» Ой! Подумала я, а раптом менi подарують цуцика? Чи папугу? Чи акварiум? Ой! Тодi я точно перевиховаюсь! Я хотiла вискочити зi спальнi, але стрималась, адже незручно i нечемно пiдслуховувати!
Цiлий тиждень я жила, немов у мене всерединi вiбрувала пружинка. Я не могла випустити її назовнi, адже тодi мене б пiдкинуло до стелi!
Увечерi напередоднi свята всi ходили з загадковими i урочистими обличчями. А я так нервувала, що заснула ранiше, нiж до нас знову завiтали бабуся з дiдусем. А вони таки прийшли. Я знала, що цього разу вони принесуть подарунок — i залишать його до ранку бiля мого лiжка.
…Ось я прокидаюсь, марила я, а бiля лiжка стоїть плетений кошик, а в кошику, на маленькiй картатiй ковдрi, скрутився бубликом крихiтний рудий песик.
…Ось я прокидаюсь, а на стiльцi бiля лiжка стоїть клiтка, накрита тою ж картатенькою ковдрою. Я її вiдкидаю i бачу… кольорового папугу, який каже менi: «Доброго ранку, принцесо!»
…Ось я прокидаюсь, а хтось облизує мої щоки жорстким язичком — це бiленьке кошенятко з рожевою стрiчкою на шийцi.
…Ось я прокидаюсь…
Так, я прокидаюсь, бо чую, як на кухнi шкварчать налисники, якi смажить бабуся. Але я не розплющую очей.
Солодко посмiхаючись, я мiркую: цуцик? Папуга? Кицька? А якщо це сукня, така, як в Альки з паралельного класу? Теж непогано. Я подумки рахую до десяти i розплющую очi…
Що це? Навпроти мого лiжка, спираючись на стiлець, стоїть щось…
Воно таке велике. У нього зверху замiсть голови — тонка нiжка, а знизу — нiби жiноча фiгура. Збоку — усе защеплено на блискучi клямки.
Це «щось» майже мого зросту. Схоже на скрипку, але ж скрипка маленька, а тут цiла хатка! У мене перехопило подих. Я згадала одну дитячу казку, в якiй з такого от «будиночка» виходила механiчна лялька, яка потiм виявилася живою дiвчинкою!
Крадькома я пiдходжу до дивного предмета. Стукаю по ньому зiгнутим пальцем i питаю: «Хто там?»
У мене ще є надiя, що звiдти заскавчить маленький цуцик чи вiдгукнеться папуга…
Я розщiплюю металевi клямки i вiдкриваю дверцята… Прямо на мене випадає величезна скрипка!
Коли в кiмнату заглядають щасливi батьки, перша бабуся i друга бабуся з дiдусем, вони бачать, що я сиджу на пiдлозi i розмазую сльози. А зверху лежить ця… скрипка i видає незадоволене гудiння.
— Це — вiолончель, доню! — каже тато. — Тепер ти будеш вчитися музицi!
— Це дуже дорогий подарунок вiд нас усiх! — пiдхоплює мама.
— Це — наша мрiя: бачити тебе музикантом! — каже бабуся.
— Тепер ти станеш серйознiшою! — каже дiдусь.
— Нехай це буде твоїм захопленням на все життя! — каже друга бабуся.
I всi вони разом лагiдно вигукують: «З днем народження!» I вiолончель єхидно вiдлунює грубим басом.