Можливо, якщо б вона «розiйшлася не на жарт», сказала б i парочку чисто жiночих сентенцiй про французькi парфуми, про своє нове авто, про акторiв i полiтикiв, якi телефонують з проханням продати хоча б ескiзи…
I про те, що все це не має для неї жодного значення. I що вона завжди почуватиметься невпевнено, щоб йти далi, не зупиняючись…
I що «однiєї кровi» вона може бути лише з природою — з цiєю весняною нiччю, з вiтром i дощем, з землею i травою, з собаками, що нинi йшли за нею до самого вокзалу.
I з тими, хто почувається так само, як i вона…
…Ася сiла в потяг i вiдчула, що хоче їсти.
Пiшла до вагону-ресторану i замовила собi солоне i гiрке.
Солоне — оселедець.
Гiрке — гiрчицю.
Пiд здивованим поглядом офiцiанта намастила шматок оселедця гiрчицею.
З почуття спротиву, яке завжди рухало її життям: завжди робити так, як нiхто! А ще тому, щоб звiльнитися вiд присмаку мармеладу в ротi i горлi.
Вона проковтнула цю ядучу сумiш i нарештi вiдчула себе по-справжньому щасливою.
ХВIСТ
Я лежу на найвиднiшому i найтеплiшому мiсцi — на великому каменi. Десь поблизу виграє море i тануть в розпеченому пiску прохолоднi кiнчики хвиль. I шиплять, закипаючи бiлоснiжними бурунами.
Нарештi все позаду: колючий холод зими, пронизливi голки весняного вiтру уперемiж з незмитим дощами брудним пилом, вперте очiкування тепла, свiтла, запахiв i ось такого тихого лiтнього дня на березi моря.
Найбiльше я люблю лежати ось так: на круглому гладкому каменi, вiдчуваючи його гарячу поверхню, нiжитись у цьому теплi, дослухатися до потойбiчних звукiв, що долинають з його осердя.
У кожного каменя свiй голос, своя тисячолiтня iсторiя.
Я люблю камiння — сухе i гаряче.
А от моря не люблю! Його розмова надто швидка, метушлива. Не встигне проспiвати свою пiсню одна хвиля, як її одразу накриває друга, але i їй не наговоритися, не розповiсти всього, що знає.
Море — пiвденний ринок, де нiхто нiкого не чує.
Я не створена для моря, хоча моє тiло схоже на хвилю i таке ж прохолодне. I так само вмiє уникати простягнутих рук, як i хвиля.
Спробуй, упiймай…
А скiльки було цих простягнутих рук долонькою вниз!
Багатьом здається, що варто лише скласти долоню «ковшиком», набратися терпiння, а потiм, у потрiбну мить, зробити рiзкий рух i — хоп! — накриєш рукою своє вертке щастя, притиснеш до землi.
А що далi?
Можна заспиртувати його у слоїку. I час вiд часу показувати гостям, сентиментально згадуючи, як все сталося мiж вами одного тихого лiтнього вечора на березi моря…
А що, власне, сталося? Лише ось це хоп! — короткий порух жадiбної руки.
Менi не хочеться бути таким заспиртованим спогадом.
З боку здається, що я сплю.
Хвилi заколисують мене.
Камiнь зачаровує чиїмись голосами, закарбованими в ньому поверх iнших голосiв: «Я завжди буду з тобою… в горi i радостi… ти не щезнеш… я не щезну… я завжди-завжди…».
Голосiв багато i всi шепочуть одне й те ж. Невже i вони — безiменнi експонати в колекцiї щастя?
Я лежу на виднотi.
Мене важко не помiтити.
Я люблю ризик: бути завжди на виднотi, обличчям до небезпеки, до цього самовпевненого «хоп!», складеної «ковшиком» долонi.
Я знаю: скоро мене помiтять.
Мене просто неможливо не помiтити!
Я не помилилась: крiзь прикритi повiки бачу важку тiнь, що повiльно схиляється надi мною. Вона затуляє сонце, вiд неї вiє морською сiллю, силою i трохи тютюном.
«А, може, нехай буде, як буде? — раптом думаю я. — Нехай ця рука, яка рiзниця?…»
А що потiм?
Слизькi стiнки слоїка, потьмянiла вiд спирту шкiра, безтямний круглий погляд в нiкуди крiзь каламутне скло.
Багато разiв я бачила такi погляди iнших…
Простягнута рука робить короткий рiзкий рух перегорнутою долонею, i я перетворююсь на хвилю, на вiтер, на смарагдову блискавку…
Камiнь порожнiй.
У його пальцях лише кiнчик мого хвоста.
Кiнчик хвоста — це дрiбниця.
Вiдросте…
ОСIНЬ — ЦЕ Я
— Знову цей дощ! — волає слухавка. — Ненавиджу осiнь! Ненавиджу! Нiколи не вгадаєш, що одягати, тягаєш за собою парасольку, а туш все одно тече з вiй. З ранку вже похмуро. А на деревах — ти лише поглянь — суцiльна iржа! Ну хто вигадав таке знущання?!
Так вона може причитати годинами.
Слухаючи її скарги, я встигаю влiзти в теплi шкарпетки, зварити собi каву i зручно влаштуватися в крiслi — ближче до вiкна, щоб на власнi очi побачити, що ж я такого накоїла…
…Багато мiсяцiв я перебуваю у сплячцi. Взимку блiдну вiд холоду i вкриваюсь памороззю, навеснi мене замiтає пилом, влiтку тану вiд спеки i спраги. Все в менi спить, завмирає. А в серединi висить така тиша, мов у зав'язi пiзнього яблука, що накопичує всю силу, аби потiм зблиснути пурпуровим боком i звести з розуму всю околицю своїм настояним ароматом.
Дощi — мої брати. Їх рiвно десять. Усi вони рiзнi, але, виходячи з дому, я завжди знаю, котрий з них сьогоднi завiтав до мене в гостi.
Я нiколи не ношу iз собою парасольки!
А що може бути краще i загадковiше за осiннє листя?! Це ж справжнi листи, якi оберемками розносить вiтер у пошуках адресата. Варто лише вмiти читати!
— Ледь до тебе дiсталася. На дворi страшенна злива! — жалiється вона, струшуючи воду з парасольки на порiг. Разом з краплями з її плеча злiтає кленовий листок, вона з огидою дивиться на нього, мов щойно витрусила з кишенi таргана чи побачила мишу.
Вона не розумiє, що це лист. Справжнiй лист. Можливо, саме той, якого вона чекає, бiгаючи по десять разiв до поштової скриньки.
— Не верзи дурниць! — каже вона. — Ти завжди щось вигадуєш.
Я пiдбираю листок, пiдношу його ближче до свiтла i починаю читати:
«Моя єдина, моя кохана… Я так скучив за тобою. У твоєму вимiрi так мало мiсця для дива i так багато для здорового глузду.
Що сталося з тобою? Де твої циганськi семишаровi спiдницi? Де дзвiночки i браслети? Де намисто, де твоя скрипочка, що спiває вiд одного подиху вiтру? Дай менi руку i втечемо! Я так давно чекаю на тебе…»
— А пiдпис? — несподiвано серйозно питає вона.
— Це не обов'язково, — вiдповiдаю. — Головне, що вiн чекає на тебе. I ви зустрiнетесь. Тiльки надягни ту сукню…
— У смужку?
— Нi. Ту, що одягала на випускний…
— Ну… — зiтхає вона. — Певно я в неї вже не влiзу…
У глибокiй задумi вона забирає з моїх рук листок, ховає його в кишеню джинсiв. I я не розумiю, хто з ким жартує.
— Влiзеш обов'язково… — кажу я.
Вона йде, забувши в кутку свою велику парасолю.
Увечерi вона знову телефонує менi, я налаштовуюсь вислухати чергову порцiю скарг на «мерзотну осiнь», яка висотала з неї усi сили.
— Це був вiн! — божевiльним голосом кричить слухавка. — I повторив слово у слово! Як у листi. I в сукню я влiзла. Щойно повернулася, все бродили, бродили… Ти тiльки поглянь, яка краса за вiкном!
Я дивлюсь за вiкно. Там у чорному капелюсi i плащi гуляє мiй брат-дощ. Вiн махає менi рукою: «Ну, що б нам ще вигадати?!»
Ми любимо вигадувати рiзнi дива: осiнь не терпить чиїхось нездiйсненних сподiвань.
Адже осiнь — це я…
ШIСТНАДЦЯТЬ
— Ох, дiвки! — видихнула, солодко потягуючись, маленька i негарна, найкумеднiша дiвчинка в класi Лiлечка Приходько. — Ось виповниться нам по шiстнадцять — розквiтнемо!
До шiстнадцяти залишалось не так уже й багато, i я подумала, що у Лiлечки майже немає часу для дивовижного перетворення. Та й у мене також…
Коли пiсля урокiв Лiлечка забiгала до мене додому, ми годинами стояли перед великим люстром у передпокої. Причому моя голова на добрих десять сантиметрiв вивищувалась над куценькою Лiлечкою.