А дурiсть…
Можливо, вона в курортному романi з таким же кумедним хлопчиком на очах у всього пансiонату. А що може бути дурнiшим за випадковий лiтнiй роман? Дорослi знають, що це без-пер-спек-тивно.
Вони знають все: i те, як ви невмiло вивчаєте одне одного, i в цих квапливих дотиках бiльше цiкавостi, нiж пристрастi, i те, як будете прощатися на автобуснiй зупинцi зi сльозами на очах, i те, що вашого листування вистачить максимум на пiвроку.
А далi у кожного своє життя, у якому ви як оси в слоїку з медом. Життя — воно таке. Тече собi, як мед, затягує — не виборсатись, не злетiти.
Хоча рокiв через сiм з купою штампiв «адресат вибув» буде ще один лист, вiн дивом дiйде до твого нового помешкання. I все ж таки дiйде.
I ти вiдкриєш конверт, сидячи на краю ванної i притримуючи дев'ятимiсячної зрiлостi живiт, в якому буцає нiжкою син. I прочитаєш зовсiм недоречнi в цiй ситуацiї слова: «Одного разу на березi моря янгола зустрiв я…»
Нiчого собi янгол! З таким-от пузом! Слава Богу, що ти цього не бачиш.
Та i хто ти? Тимчасове захоплення. Кумедний хлопчик-»ботанiк».
Нi, дiйсно ботанiк, адже обiцяв назвати свою першу селекцiйну троянду твоїм iменем.
Де вона ця троянда?
…Як добре бути молоденькою i дурненькою!
Звiсно, старою i безголовою бути гiрше… Ну не дав Бог розуму. Нещодавно попхалася в те пiвденне мiстечко у вiдрядження i… вирiшила розшукати того хлопчика. Просто цiкаво.
Де вiн тодi мешкав? Пам'ятала лише, що на розi його вулицi рiс старий платан, а якщо завернути — буде крихiтна перукарня.
Ось платан.
Ось перукарня.
Навiть вивiска збереглась — «Салон краси». Отакої! Ось i та триповерхiвка, на сходах якої…
Стоп, дорогенька! А тепер — стоп. Подумай: що ти хочеш? Побачити сорокарiчного здорованя у вилинялiй футболцi з носовичком на головi, кумедно зав'язаним чотирма «рiжками»? (Чомусь усi мiсцевi чоловiки ходять саме з цим жахiттям на головах.)
Ти хочеш зненацька увiйти в чуже життя, сколихнути його повiльну течiю, вiдломити собi шматочок? Так, аби було на згадку? Хочеш довести, що залишилась тим самим дурним дiвчиськом? I навiть схудла, i навчилась не червонiти, i досi не користуєшся косметикою. I запитати: «Чому ти не приїхав за мною?»
Здається, вiн хотiв бути вiдомим ученим-селiкцiонером.
Жити в столицi.
Писати науковi працi.
Вiн ще тодi листувався з усiма можливими науковими товариствами,
щось там винайшов, i в десятому класi його навiть запросили до Англiї. Розповiдав щось дуже розумне. Слухаючи його ти дурнiшала на очах, почувалася малою i нiкчемною.
Тепер у цьому провiнцiйному мiстечку ти виглядаєш екзотичною пташкою. Ось i молоденька матуся з коляскою, що, проходячи повз, прискiпливо оглядає тебе, подумки прикидаючи, скiльки тобi рокiв — двадцять п'ять, тридцять?
Власне, чому ти вирiшила, що вiн живе тут? Можливо, вiн давно вже
в Англiї, вирощує свої троянди. I одна з них таки має твоє iм'я.
Треба запитати.
З пiд'їзду виходить старенька, вона має знати все. I старенька
iз задоволенням зупиняється, обтирає рота кiнцем хустки, її очi спалахують цiкавiстю — дуже хочеться погомонiти. I ти дiзнаєшся, що твiй хлопчик-»ботанiк» живе тут, як i ранiше, що покинув iнститут, поїхав на Пiвнiч, «там великi грошi заробив!», повернувся з дружиною, з якою розлучився, запив, взявся за розум, одружився вдруге — «i все було нормально, як у людей», перехворiв пiсля аварiї на заводi, працював слюсарем, кондуктором, теслею, нинi прибирає пляжi — «там бiльше подають!» Квiти? Якi квiти, дитинко? Пропаща душа. А от дiтки в нього гарнi. Хлопчик Вовка i дiвчинка… I вона називає твоє iм'я…
«Твоїм iменем я назву найгарнiшу троянду. Я повезу її на виставку, i мене запитають: що це за назва? А я вiдповiм, що так звуть мого янгола, мого чарiвного птаха, мого найрiднiшого друга, зрадити якого важче, нiж здiйснити самогубство!«
Ти опускаєшся на лаву. «Дiвчино, вам погано? — питає молоденька матуся i додає: — Даруйте…», подумки зрозумiвши, що ти давно i глибоко не дiвчина.
Ти сидиш на лавi довго. Бачиш, як вiд моря до будинку непевною ходою йде чоловiк з хусткою на головi, краї якої зав'язанi чотирма «рiжками». У руцi моток чорного шлангу i сiтка з помiдорами. В нього борода i кругле черевце.
«Господи, нехай омине. Зроби так, аби це був не вiн!» — шепочеш ти, опускаючи очi.
…Чоловiк проходить повз тебе i зникає в своєму пiд'їздi.
ПЕРШЕ — НЕ ЄДИНЕ
Воно, мов перший снiг наприкiнцi листопада, ще не затоптаний нiчиїми ногами, або, як перша трава наприкiнцi березня, що ледь помiтна на ще вкритiй памороззю землi.
До нього треба добре пiдготуватися, щоб зустрiти у всеозброєнностi. Наприклад, потренуватися цiлуватися на… помiдорах. Вони м'якi i червонi, мов вуста, принаймнi так рекомендувала одна з досвiдчених однокласниць. Ти тренувалась. I думала: «Ну коли вже, коли воно прийде, це перше кохання?!» Адже, кажуть, що воно обов'язково має бути! Як же без нього!
I ось воно надходить. Точнiше — вiн. Йому теж п'ятнадцять (плюс-мiнус — тут можливi варiанти).
Вiн вчиться в паралельному класi, або живе по сусiдству, або товаришує з твоїми друзями. Можливо, вiн набагато старший i вже навчається у вишi чи працює. Байдуже. Головне, що ти слухаєш його, зачаївши подих, а в серцi ворушиться їжачок iз золотими голками — i боляче, i лоскотно i так гарно-прегарно…
Це ж перше кохання, про яке ти так довго мрiяла! Ще з дитинства, коли дивилась «Анжелiку — маркiзу ангелiв», ну, там, де вона — пригадуєш? — лежить в сiнi i дихає, мов навiжена, — груди ходуном ходять, ти так не вмiєш, але потiм, коли воно прийде — навчишся не гiрше.
I ось воно прийшло! Яке щастя!
Ти ще не знаєш, що воно прийде i… пiде. Адже воно не може iнакше!
Саме тому, його i назвали — першим. А все, що буде з тобою далi, то вже поза нумерацiєю…
…Я не вiдповiдала його вподобанням! Зовсiм. Анi крапельки! Це було зрозумiло по тому, як вiн часто натякав, що рокiв за двадцять я перетворюсь на «пампушку» — надто пишну i неосяжну для його рук, що надто висока, а йому подобаються низенькi…
Але першу частину цього зауваження я пропускала повз вуха, бо головним було те, що найближчi двадцять рокiв вiн усе ж таки планує бути поруч!
I вiн дiйсно вiд цього не вiдмовлявся, адже для нього я також була першим коханням, яке i «зле», i «слiпе», але таке напружено-романтичне, адже — «на все життя» i «до могили»!
Намагаючись вгодити його смаку, я старанно худла, морила себе дiєтами, припинила носити височеннi «платформи» i пiдстриглась «пiд хлопчика», щоб виглядати зворушливо.
У перший день знайомства (це було зовсiм випадково, на якiйсь вечiрцi, яку влаштувала моя подруга, коли її батьки поїхали на вiдпочинок), вiн просто посеред швидкого танцю вхопив мене за руку i, затягнувши у вiльний вiд парочок куток — на кухню, шепотiв: «Не щезай! Тiльки не щезай!»
За тиждень вiн попросив у мене маленьку фотку i сказав: «Похвастаюсь в училищi!»
Через мiсяць вiн скептично оглядав мене, зодягнуту в новi джинси: «Тобi варто схуднути…»
Ще через тиждень я чекала на нього майже всю нiч в пiд'їздi, трусячись вiд страху i холоду. А дочекавшись, сказала: «Я тебе люблю». I вiн розгублено промовчав.
А я пiшла додому на другий кiнець мiста. Йшла i думала, що життя скiнчилося…
…Я сиджу на кухнi у своєї давньої подруги, яку не бачила рокiв п'ятнадцять. На тiй самiй, де — «не щезай!»…
— До речi, — раптом каже вона. — Пам'ятаєш своє перше? Вiн так само живе поруч, у сусiднiй квартирi. Зараз має зайти — вiддати стольник.
Скiльки разiв пiсля того, як я вирiшила вижити i викреслити з пам'ятi ту жахливу сцену в пiд'їздi, малювала у своїй уявi цю випадкову легку зустрiч. Ось вона, я — вродлива i молода (байдуже, скiльки промине рокiв!), струнка (даремно боявся!), успiшна i дiлова (вiн був упевнений, що моя доля — кухня!), в надзвичайному (зiрки Голлiвуду вiдпочивають!) бiлому костюмi, подзенькую ключами вiд власного авто… I ось вiн: добряче пiдтоптаний типчик невизначеного вiку, з «пивним» животиком, що ледь вмiщується пiд картатою сорочкою…