Хотiв скинути? Чому?
Знаю, тому, що я сама довго не любила тебе.
I ти це вiдчував.
I не вiдчиняв передi мною iнших дверей, крiм дверей метро i дешевих кнайп. Не те щоб не любила тебе, просто розумiла, що ти для мене надто великий i надто галасливий, що тобi байдуже до мене. Що ти нiколи не зможеш змиритися з тим, що тебе можна завоювати…
Адже всiх приїжджих ти сприймав саме так, як вар'ятiв, адже вони ходили твоїми узвозами, безжально встромляючи гострi пiдбори в крихке старовинне камiння.
Тепер я чула твої дзвони…
I спiвала бiля вогнища в Гiдропарку разом з однокурсниками: «Як тебе не любити…» i все одно не любила.
Точнiше, ВВАЖАЛА, що не люблю.
Потiм я не могла любити тебе тому, що твої хвилi поглинули мого товариша. Тодi я ще не звикла до втрат. Але звикла до того, що двiчi на рiк пiд час сесiй вiн захищав мене, вважаючи, що у мене «немає навичок соцiальної поведiнки». Як набути цей досвiд i що значить цей зарозумiлий вислiв, я не знаю i досi…
Але я покладалася на досвiд цього добродушного велетня, що встиг повоювати в Афганi, народити дiвчинку i зачати ще одну (вiн так i не побачив її). Вiн робив «страшнi очi» i ганявся за мною по аудиторiї, певно, вiн теж не мав навичок соцiальної поведiнки, адже нас вважали божевiльними. Я здавала за нього письмовий залiк з англiйської мовi i штудiювала з ним наголоси, а вiн призвичаював любити тебе таким, яким ти був для нього: в свiтлi зимових лiхтарiв, у непорушностi снiгу довкола Володимирського собору, в банях церков, що, мов золотi лiхтарi, свiтились у зеленi Днiпрових схилiв. Любити Днiпро, який вiн перепливав, мов торпеда.
Днiпро, в якому вiн зник далеким серпневим днем пiсля сесiї на третьому курсi…
Як я могла пробачити таке?
Ти вiдiбрав у мене товариша, який нiколи не пропонував менi червоно-чорного портвейну чи станцювати в ансамблi Вiрського. Який сказав, що я маю любити тебе, i рано чи пiзно ти обов'язково повернешся до мене iншим боком. Але спочатку любити маю я.
Я не можу бути туристом. Я мушу обмацати кожну стiну наослiп, руками, мушу вiдчути тисячi запахiв перед тим, як вiддатися на поталу екскурсовода. I я дiйсно пiзнавала тебе наослiп, майже в прямому сенсi, адже вивчала тебе вночi — так як має бути, коли ще немає любовi, але вже зароджується кохання (тодi я вже могла вiдрiзняти цi мовнi нюанси).
Уночi ти був такий гарний, я нарештi побачила, що з висоти тої гiрки ти виблискував, немов цукор, розсипаний по чорному оксамиту.
Ланцюжки вогнiв нарештi приводили туди, куди не можливо дiйти без любовi. Я почала чути, як ти дихаєш i чим пахнеш. А мої нiчнi квiти, без яких я себе не уявляла, за словами Ерiха Марiї Ремарка, «пахли крадiжкою» i фарбами, i березовими бруньками, i мокрим асфальтом, i кавою, яку чомусь продавали в лазнi на Малiй Житомирськiй…
Я навiть змирилася зi страшною металевою тiткою, що здiймає щит i меч над мостом Патона, i думала, що якби мiй дiдусь багато рокiв тому, перепливаючи в тому мiсцi Днiпро, побачив таку залiзну жiнку, вiн би, певно, дуже здивувався…
Ти обертався до мене зi священним скреготом, спроквола, i майже сам того не бажаючи. Адже ось так, навпомацки торкаючись долонями твоїх мурiв, я — можливо i випадково! — натрапила на потаємний, ледь помiтний важiль, i ти важко заворушився, струшуючи з себе тисячолiтню пилюку. Ти повернувся i прочинив дверi.
I я побачила там все, про що читала в книжках i про що гугнявив екскурсовод.
Твоя красу, твою велич, потаємнi ходи у твоєму тiлi.
Я не знала, чим засвiдчити свою вдячнiсть за цю скороминущу причетнiсть до цих таємниць. I… купила два помаранчi на Бессарабцi (тодi їх можна було придбати лише там!). I стара сива ворона, що сидiла на деревi бiля Чорторийського озера, з подивом спостерiгала, як я роблю «жертвоприношення» — закопую їх у землю. Певно, тодi менi здавалося, що тобi не вистачає лише апельсинових садiв… (Я не була на тому мiсцi, на Чорториї, який нинi називається парком Дружби народiв — рокiв п'ятнадцять — так менi легше уявити, що посеред верболозу ростуть два розкiшнi апельсиновi дерева…)
У мене завжди було дивне вiдчуття: нiби я спустилася на твою землю з повiтряної кулi. До того вона розгойдувалася пiдi мною, намагаючись струсити небажану мешканку — i от я ухопилась за канат, яким була зав'язана її пуповина, i почала досить вправно спускатися, хоча з фiзкультури мала трiйку.
А коли зiстрибнула, одразу вiдчула, що пiд ногами нарештi тверда i не хистка земля. Я припинила балансувати на кулi. I почала балансувати над зовсiм iншим, набагато бiльшим простором, впасти в який можна лише раз. Але я не впала — ти пiдставив руки, обережно зняв згори, немов я була яблуком. I оселив у собi, i привчив любити тебе таким, яким ти є…
Яким був тодi.
Без скляних потвор-хмарочосiв, помпезних готелiв, жлобських вiтрин з не менш жлобськими цiнами, з розвагами для тих, чиї матусi досi живуть в селi i садять непотрiбну нiкому з них картоплю. З цими кумедними у своїй провiнцiйностi свiтськими заходами, з потворними монументами, з розпродажами, на яких продають, купують, закладають i перезакладають твоє четвертоване тiло.
Але який ти красивий у сутiнках! Звiсно, можна вигадати багато епiтетiв, метафор i порiвнянь, але ти гарний i без них.
Просто — гарний.
Який ти довiрливий вранцi, коли спиш, розкинувшись на пагорбах. Я бачу тебе саме таким: оголеним i безборонним. Таким, якого хочеться тихо цiлувати в теплу спину, i чути, як ти ворухнешся увi снi. I сказати тобi: «Спи, спи, мiй коханий. Я з тобою. Я завжди буду з тобою…»
ПОЖАРТУВАЛИ…
— Учора менi зателефонувала одна подруга i сказала, що бачила тебе з жiнкою.
— Коли?
— Бiльше того, — продовжувала вона, намагаючись бути серйозною (це було не легко!). — Я поспiшила до кав'ярнi, де ви сидiли, i сама все бачила! Ви цiлувались!!!
— Маячня… — процидiв вiн крiзь зуби i задзеленчав тарiлками.
Збиралися вечеряти.
Неля стояла бiля плити, помiшуючи щось у каструлi.
Якби вiн зараз мiг зазирнути в її обличчя або придивився до трохи зiгнутої спини, яка ледь вловимо здригалася, вiн би зрозумiв, що Неля жартує.
Жартувала вона не часто i не вмiла цього робити, але сьогоднi їй було весело. Зауваження чоловiка спонукало її продовжити:
— Нi, любий, не маячня! Аж нiяк не маячня! Ага, почервонiв!
Почервонiв!!! Вона застрибала i заплескала в долонi, мов дiвчинка, i цей веселий вигук нарештi дав їй можливiсть як слiд розсмiятися.
Вадим дiйсно почервонiв, вiн намагався вiдкрити щiльну кришку на слоїку з помiдорами, прикладаючи до цього неабиякi зусилля.
Вiн хотiв їсти, спати, вiдключитися.
Не думати.
Їсти.
Спати.
Вiн сердито засопiв, i лише втома заважала йому огризнутися.
Це мовчання i сопiння ще бiльше заохотило дружину.
Як це часто буває з жiнками вередливими i неврiвноваженими, вона раптом чiтко уявила щойно намальовану картину й… образилась по-справжньому. На це дзеленчання. На сопiння. На небажання пiдтримати її гру. Нудьга дня, що вилилась у невинний жарт, прорвалася бурхливим потоком слiв:
— Маєш для усiх час, крiм мене! Зараз поїси i спати, а завтра знову поїдеш у вiдрядження! Тiльки завдяки твоїм шкарпеткам, якi ти мiсяцями не знiмаєш з мотузки у ваннiй, я згадую, що в мене є чоловiк! — Неля гнiвно нарiзала салат, тоненька зелена смужка огiрка впала на пiдлогу. — Але з мене годi! Годi! Знайшов собi якусь… Кажи, хто вона, га? Я її бачила — така фiфа в люрексi…
Останнє слово здалося їй кумедним, i Неля знову вiдвернулася до плити, давлячись смiхом. Роздратування згасло, як i виникло. Вона уявила, як чоловiк сидить над тазом з мильною пiною i понуро пере свої шкарпетки.