– Якого саме?
– Сеньйор Марласка втопився. Справжня трагедія.
Валера опустив очі й глибоко зітхнув.
– А чутки?
– Лихі язики пліткували, ніби сеньйор Марласка заподіяв собі смерть через невдале кохання до Ірен Сабіно.
– І це правда?
Валера зняв окуляри й потер собі очі.
– Якщо хочете, щоб я вам сказав правду, то я не знаю. Не знаю й не хочу знати. Минуле нехай залишиться в минулому.
– А що сталося з Ірен Сабіно?
Валера знову начепив окуляри.
– Мені здалося, ваш інтерес вичерпується сеньйором Марласкою та обставинами перепродажу.
– Це проста цікавість. Серед особистих речей сеньйора Марласки я знайшов численні фотографії Ірен Сабіно, а також її листи, адресовані сеньйорові Марласці…
– Чого ви хочете домогтися, розкопуючи все це? – ущипливо запитав Валера. – Грошей?
– Ні.
– У такому разі я вас вітаю, бо ніхто їх вам не дасть. Усім байдуже до тієї історії. Ви мене зрозуміли?
– Чудово зрозумів, сеньйоре Валера. Я не мав наміру ані надокучати вам, ані вдаватися до якихось інсинуацій поза тим, що мене цікавить. Мені дуже прикро, якщо я образив вас своїми розпитуваннями.
Адвокат усміхнувся й тихо зітхнув, так, ніби хотів, щоб розмова на цьому й закінчилася.
– Це пусте. Пробачте й ви мені.
Скориставшись примирливим настроєм адвоката, я напустив на себе свій найлюб’язніший вираз.
– Можливо, донья Алісія Марласка, його вдова…
Валера засовав у кріслі, вочевидь, почуваючись незручно.
– Сеньйоре Мартін, я не хочу, щоб ви зрозуміли мене неправильно, але частина мого обов’язку як адвоката цієї родини полягає в нерозголошенні її інтимних таємниць. З очевидних причин. Минуло вже багато часу, але нікому не потрібно, щоб розкрилися старі рани, бо з цього нікому не буде користі.
– Я розумію.
Адвокат подивився на мене напруженим поглядом.
– То ви кажете, що знайшли книжку? – запитав він.
– Атож… Рукопис. Мабуть, він не має великого значення.
– Можливо, і ні. Про що йдеться в тій книжці?
– Проблеми теології, я сказав би.
Валера з виразом розуміння кивнув головою.
– Вас це не здивувало? – запитав я.
– Ні. Навпаки. Дон Дієґо був визнаним авторитетом в історії релігій, дуже вченим і дуже обізнаним чоловіком. У цій конторі його досі згадують із великою любов’ю. Скажіть, про які саме конкретні обставини та подробиці перепродажу вам би хотілося знати?
– Гадаю, ви й так дуже допомогли мені, сеньйоре Валера. Я не хотів би більше забирати ваш час.
Адвокат з очевидною полегкістю кивнув головою.
– Вас турбує будинок, я вгадав? – запитав він.
– Атож, це дуже дивне місце.
– Пригадую, я був там одного разу ще зовсім молодим, незадовго до того, як його купив дон Дієґо.
– Ви знаєте, чому він його купив?
– Він сказав, що був ним зачарований іще з дитинства й завжди мріяв про те, щоб у ньому жити. Дон Дієґо мав такі химери. Іноді він здавався дитиною, готовою все віддати за просту ілюзію.
Я не сказав нічого.
– А ви там добре почуваєтеся?
– Пречудово. А вам відомо щось про того власника, у якого купив дім сеньйор Марласка? Про такого собі Бернабе Масота?
– То був один із тих, що забагатіли в Америці. Він не прожив у тому домі й однієї години. Він купив його, коли повернувся з Куби, і будинок стояв порожній протягом років. Я не знаю чому. Він жив у домі, який побудував для себе в Ареніс-де-Мар. А будинок із вежею продав за два реали. Не хотів нічого знати про нього.
– А перед ним?
– Здається, у ньому жив один священнослужитель. Єзуїт. Я не зовсім певен. Справами дона Дієґо опікувався мій батько, і, коли той помер, він знищив усі архіви.
– А навіщо він це зробив?
– Через те, про що я вам уже розповідав. Щоб уникнути зайвих чуток і зберегти добру пам’ять про свого друга, я думаю. Річ у тім, що він мені ніколи нічого не розповідав про це. Мій батько не належав до тих людей, котрі пояснюють свої вчинки. У нього були свої міркування. Добрі міркування, я не сумніваюся. Дон Дієґо був його великим другом, а не лише компаньйоном, і вся та історія завдала великого смутку моєму батькові.
– А що сталося з єзуїтом?
– Якщо не помиляюся, то в нього були серйозні дисциплінарні проблеми з орденом. Він був другом Жасінто Вердаґера, і, думаю, його приплутали до деяких справ, які приписували тому чоловікові.
– Заклинання злих духів.
– Певно, то були пусті балачки.
– Як міг єзуїт, вигнаний з ордену, дозволити собі такий дім?