Валера знову стенув плечима, і я подумав, що він дійшов до своєї межі.
– Я хотів би допомогти вам більше, сеньйоре Мартін, але не знаю як. Повірте мені.
– Дуже дякую за те, що ви подарували мені стільки свого часу, сеньйоре Валера.
Адвокат кивнув головою й натиснув кнопку дзвінка, умонтовану в письмовий стіл. У дверях з’явилася секретарка, яка мене прийняла. Валера подав мені руку, і я потиснув її.
– Сеньйор Мартін іде. Проведіть його, Маргарито.
Секретарка кивнула головою й зробила те, що він просив. Перш ніж вийти з кабінету, я обернувся й подивився на адвоката, який стояв перед портретом батька. Я йшов за Маргаритою до самих дверей і, коли вона вже почала зачиняти їх за мною, подарував їй найневиннішу з моїх усмішок.
– Пробачте мені. Адвокат Валера назвав мені адресу сеньйори Марласки, але зараз, коли я про це подумав, у мене виникли сумніви, чи правильно я запам’ятав номер…
– Номер тринадцятий. Шосе Вальвідрера, номер тринадцять.
– А й справді.
– До побачення, – сказала Маргарита.
Перш ніж я встиг відповісти на її прощальні слова, двері зачинилися перед самим моїм носом із тією грізною врочистістю, з якою зачиняються двері святої гробниці.
Повернувшись додому, я вже дивився іншими очима на те, що було моїм домашнім вогнищем і моєю в’язницею протягом стількох років. Коли я увійшов у двері, то мав таке відчуття, ніби мене проковтнула паща з каміння й темряви. Піднявся сходами, ніби заглиблюючись у її нутрощі, і відчинив двері на головний поверх, щоб опинитися в довгому темному коридорі, який губився в сутінках і який уперше здався мені вестибюлем до підозріливого й отруєного розуму. У глибині, чітко окреслений у червонястому сяйві сутінок, я побачив силует Ізабелли, що йшла назустріч мені. Я зачинив двері й увімкнув світло в холі.
Ізабелла була в сукні витонченої сеньйорити, з акуратно підібраним волоссям і лініями макіяжу, які надавали їй вигляду жінки, років на десять старшої.
– Я бачу тебе дуже гарною й елегантною, – холодно сказав я.
– Дівчина майже вашого віку, чи не так? Вам подобається сукня?
– Звідки ти її витягла?
– Вона була в одній зі скринь, що стоять у тій кімнаті. Мабуть, вона належала Ірен Сабіно. Гадаю, вона мені дуже личить.
– Я тобі казав, щоб ти покликала людей, які все це забрали б звідси.
– Я їх кликала. Сьогодні вранці я ходила до парафіяльної церкви, і вони сказали мені, що прийти не можуть і ми можемо принести їм усе це самі, якщо хочемо.
Я подивився на неї й не сказав нічого.
– Я сказала правду, – промовила вона.
– Зніми цю сукню й поклади туди, звідки взяла. І вмий обличчя. Ти схожа…
– На оту саму? – запитала Ізабелла.
Я, зітхаючи, похитав головою.
– Ні. Ти ніколи не будеш схожа на оту саму, Ізабелло.
– Зрозуміло. Саме тому я подобаюся вам так мало, – промурмотіла Ізабелла, обертаючись і йдучи до своєї кімнати.
– Ізабелло, – покликав я її.
Вона не відповіла й увійшла до своєї кімнати.
– Ізабелло! – повторив я, підвищивши голос.
Вона скинула на мене ворожим поглядом і зачинила за собою двері. Я почув, як вона переставляє речі в спальні, і підійшов до дверей. Постукав. Вона не відповіла. Постукав знову. І знову марно. Відчинив двері й побачив, що вона складає речі у свою сумку.
– Що ти робиш? – запитав я.
– Я йду від вас, ось що я роблю. Я йду й залишаю вас із миром. Чи з війною, яка вам, певно, ближче до душі.
– А можна тебе запитати, куди ти йдеш?
– А яка вам різниця? Це запитання риторичне чи іронічне? Вам, безперечно, однаково, куди я піду, але я й сама цього не знаю, бо я ж дурна й пришелепувата.
– Ізабелло, зачекай хвилинку й…
– Не турбуйтеся за сукню, я зараз її скину. І комплект із перами я вам поверну, бо я ними не користувалася й вони не подобаються мені. Банальна дитяча іграшка.
Я підійшов до неї й поклав руку їй на плече. Вона відстрибнула від мене, ніби до неї доторкнулася змія.
– Не чіпайте мене.
Я мовчки відступив до дверей. В Ізабелли тремтіли руки й губи.
– Ізабелло, пробач. Я не хотів образити тебе.
Вона подивилася на мене зі слізьми в очах і з гіркою усмішкою.
– А ви більш нічого й не робите. Відколи я тут. Ви тільки й знали, що ображати мене й ставитися до мене так, ніби я нещасна ідіотка, яка нічого не розуміє.
– Пробач, – повторив я. – Не складай свої речі. Не йди.
– Чому?
– Тому що я тебе прошу.
– Якщо я захочу, щоб мене жаліли й турбувалися про мене, то я знайду це в іншому місці.
– Справа не в жалості й не в турботі, хоч ти, можливо, і ставилася до мене саме так. Я прошу тебе залишитися тому, що це я ідіот і не хочу залишатися сам-один. Я не можу залишатися сам-один.