Вона впустила сумку на ліжко й подивилася на мене. Сльози в неї висохли, і тепер у її очах був лише гнів, який вона накопичила в собі за стільки днів. Я проковтнув слину.
– Оскільки ми тепер граємося в правду, то я хочу вам сказати, що ви завжди залишатиметеся сам-один. Ви залишатиметеся сам-один тому, що ви не вмієте ані любити, ані зважати на почуття іншої людини. Ви схожі на цей дім, від якого в мене волосся стає сторч. Я тепер не дивуюся ні тому, що ваша сеньйорита в білому вас покинула, ні тому, що вас кидають усі інші. Ви нікого не любите й нікому не дозволяєте любити себе.
Я дивився на неї, розгублений і пригнічений, так, ніби щойно мене відлупцювали і я не міг зрозуміти, звідки посипалися ці удари. Я шукав слова, але з мене вихоплювалося лише якесь нерозбірливе белькотіння.
– Тобі справді не подобається комплект пер? – були перші слова, які я спромігся проартикулювати.
Ізабелла стомлено закотила очі.
– Не робіть обличчя побитого собаки, бо, хоч я й ідіотка, але не настільки.
Я мовчав, обпершись об одвірок. Ізабелла дивилася на мене поглядом, у якому співчуття змішувалося з недовірою.
– Я не хотіла сказати нічого поганого про вашу подругу, ту, яку бачила на фотографії. Пробачте.
– Не проси пробачення. Це правда.
Я опустив погляд і вийшов із кімнати. Я втік у кабінет і став дивитися на темне місто, закутане в туман. Через мить почув її невпевнені кроки на сходах.
– Ви там, нагорі? – гукнула вона.
– Так.
Ізабелла увійшла до кабінету. Вона переодяглася й змила з обличчя сльози. Усміхнулася мені, і я всміхнувся їй у відповідь.
– Чому ви такий? – запитала вона.
Я стенув плечима. Ізабелла підійшла й сіла на підвіконня поруч зі мною. Ми споглядали тишу й темряву, які висіли над дахами старого міста, не відчуваючи потреби щось говорити. Через мить Ізабелла всміхнулася й подивилася на мене.
– А чи не припалити нам одну з тих сигар, які вам подарував мій батько й не розкурити її вдвох?
– Ні.
Ізабелла поринула в одну зі своїх мовчанок. Іноді дивилася на мене й усміхалася. Я позирав на неї скоса й розумів, що тільки тоді, коли дивився на неї, мені було не так важко повірити, що залишилося щось добре й пристойне в цьому паскудному світі й, на щастя, у мені самому.
– Ти залишишся? – запитав я.
– Назвіть мені поважну причину. Причину щиру або в цьому випадку егоїстичну. І не вигадуйте якусь брехню, бо я піду зараз же.
Вона заховалася за настороженим поглядом, чекаючи якоїсь із моїх іронічних реплік, і на мить здалася мені єдиною людиною у світі, якій я не хотів би й не міг збрехати. Я опустив погляд і вперше сказав їй правду, хоча, можливо, лише я один розумів, що означає для мене ця правда.
– Бо ти єдиний друг, який у мене залишився.
Вираз її обличчя став менш напруженим, і, перш ніж устиг побачити жалість у її очах, я відвів погляд.
– А що ви скажете про сеньйора Семпере й про того самовдоволеного Барсело?
– Ти мій єдиний друг, який наважується сказати мені правду.
– А ваш хазяїн, хіба він вам не друг і хіба він не каже вам правду?
– Не сип мені сіль на рану. Мій хазяїн мені не друг. І я не думаю, що він сказав правду бодай раз у своєму житті.
Ізабелла подивилася на мене пильним поглядом.
– Он як? Я знала, що ви не довіряєте йому. Побачила це на вашому обличчі з першого дня.
Я спробував віднайти бодай трохи гідності, але виявився спроможним лише на сарказм:
– Ти додала до своїх талантів ще й уміння читати вирази на обличчях?
– Щоб прочитати вираз на вашому, не треба особливого таланту, – відрубала Ізабелла. – Він очевидний, як казка про Хлопчика-Мізинчика.
– І що ще ти прочитала на моєму обличчі, шановна піфіє?
– Що ви чогось боїтеся.
Я неохоче засміявся.
– Не соромтеся свого страху. Страх – ознака того, що людина зберегла здоровий глузд. Лише круглі дýрні нічого не бояться. Я прочитала це в одній книжці.
– У підручнику боягузтва?
– Ви не захочете визнати нічого такого, що загрожує вашому відчуттю своєї чоловічості. Я знаю, ви, чоловіки, вважаєте, що чим більшою є ваша впертість, тим сильнішим є почуття вашої гідності.
– Про це ти теж прочитала в тій книжці?
– Ні, до цього я додумалася сама.
Я опустив руки перед неуникною очевидністю.
– Ну, гаразд. Я визнаю, що відчуваю певну тривогу.
– Не прикидайтеся. Ви помираєте від страху. Зізнайтеся щиро.
– Не варто перебільшувати. Я справді маю деякі сумніви щодо мого видавця, але досвід, який я вже маю у своїй професії, мені підказує, що в поведінці Кореллі немає нічого незрозумілого. Наскільки мені відомо, Кореллі – бездоганний кабальєро, і наші професійні взаємини будуть плідними й вигідними для обох сторін.