Одного ранку, поснідавши, я одягнувся в один зі своїх костюмів пристойного громадянина, пішов на галерею, щоб попрощатися з Ізабеллою, і побачив, що вона сидить, нахилившись над письмовим столом, і переглядає написані вчора сторінки.
– Ви сьогодні не пишете? – запитала вона, не підіймаючи погляду.
– День роздумів.
Я звернув увагу на те, що вона користувалася комплектом пер та чорнильницею з музами, що стояла біля її зошита.
– Ти начебто назвала цю річ банальною іграшкою, – сказав я.
– Вона такою мені й здається, але мені лише сімнадцять років і я маю повне право на те, щоб мені подобалися іграшки. Це так само, як вам подобаються гаванські сигари.
Запах одеколону долинув до неї, і дівчина скинула на мене заінтригований погляд. Побачивши, що я вдягнувся для виходу, вона насупила брови.
– Ви знову хочете погратися в детектива? – запитала Ізабелла.
– Трохи.
– Допомога вам не потрібна? Від такої собі доктореси Ватсон? Людини, наділеної здоровим глуздом?
– Не намагайся шукати привід для того, щоб не писати, перш ніж навчишся писати. Це привілей професіоналів, і його треба завоювати.
– Я ваша помічниця й вважаю, що мій обов’язок – допомагати вам у всьому.
Я лагідно всміхнувся.
– Тепер, коли ти це сказала, я згадав, що й справді хотів попросити тебе про дещо. Ні, ні, не лякайся. Треба навідатися до Семпере. Я довідався, що з грішми в нього сутужно й книгарня в небезпеці.
– Не може бути.
– На жаль, так воно є, але нічого страшного не станеться, бо ми не дозволимо, щоб ситуація погіршилася ще більше.
– Але ж ви знаєте, сеньйор Семпере дуже гордий, і він не дозволить, щоб ви… Ви ж намагалися допомогти йому раніше, чи не так?
Я кивнув головою.
– Саме тому я вирішив, що нам треба бути хитрішими й удатися до єресі та недозволених засобів.
– Ваша спеціальність.
Я пустив повз вуха її осудливий тон і розвивав свою думку далі:
– Я ось що надумав: як людина, чиє терпіння луснуло, ти зайдеш до книгарні й почнеш розповідати Семпере, що я страховище, що я з тебе знущаюся…
– Це буде правда на всі сто відсотків.
– Ти мене не уривай. Розповіси йому все це, а ще скажеш, що я плачу тобі як своїй помічниці мізерію.
– Але ж ви не заплатили мені й сантима…
Я зітхнув, набираючись терпіння.
– Коли він скаже, що йому тебе шкода, ти напустиш на себе вираз панянки, що перебуває у великій небезпеці, і признаєшся йому, за можливості проливши кілька сльозинок, що твій батько позбавив тебе спадщини й хоче віддати тебе в монастир, а тому тобі спало на думку, що ти могла б попрацювати в нього по кілька годин на день задля проби за три відсотки комісії від проданих книжок, щоб у майбутньому врятуватися від монастиря як жінка анархічних поглядів, зайнята поширенням літератури.
– Три відсотки комісії? Ви хочете допомогти Семпере чи обчистити його?
– Я хотів би, щоб ти вдягла сукню, приблизно таку, яку вдягала того вечора, причепурилася, як ти вмієш, і прийшла в той час, коли його син буде в книгарні, а він там, як правило, буває пополудні.
– Ви маєте на увазі того красунчика?
– А скільки синів має сеньйор Семпере?
Ізабелла замислилась і, коли збагнула, до чого я веду, скинула на мене ядучим поглядом.
– Якби мій батько знав, який у вас спотворений розум, то купив би рушницю.
– Я тільки хочу, щоб син тебе побачив. І щоб батько побачив, якими очима подивився на тебе син.