Я покинув дім Марласки з душею в п’ятах і пішов куди очі дивляться, петляючи в лабіринті безлюдних вуличок, які вели до кварталу Педральбес. Небо було вкрите павутиною сірих хмар, які ледь пропускали проміння сонця. Окремі голки світла прошивали цей саван і ковзали схилом гори. Я простежив поглядом за цими осяйними лініями й побачив, як удалині вони пестили емальований дах вілли «Геліус». Її вікна виблискували вдалині. Не слухаючи голос здорового глузду, я попрямував туди. Мірою того, як я туди наближався, небо темнішало й пориви вітру закручували переді мною спіралі сухого листя. Я зупинився, дійшовши до того місця, де починала братися вгору вулиця Панама. Вілла «Геліус» здіймалася переді мною. Я не наважився перейти через вулицю й наблизитися до муру, який оточував сад. Я стояв там Бог знає скільки часу, неспроможний ані втекти, ані підійти до дверей і подзвонити. Саме тоді я помітив, як вона підійшла до одного з вікон на третьому поверсі. Усередині в мене все похололо. Я вже зрушив із місця, щоб піти, але раптом обернувся й зупинився. Наблизився до вікна й відчув на собі її погляд. Вона підняла руку, ніби хотіла мене привітати, але її пальці залишилися нерухомими. Я не зміг витримати її погляд, обернувся й пішов униз вулицею. Руки мені тремтіли, і я запхав їх до кишень, щоб вона цього не побачила. Перш ніж завернути за ріг, я ще раз обернувся й переконався, що вона стоїть там і дивиться на мене. Я хотів би відчути ненависть до неї, але сил бракувало.
25