Коли я повернувся додому, мене морозило чи так принаймні мені здавалося. Увійшовши у двері, побачив, що зі скриньки в холі стримить конверт. Пергамент і сургуч. Повідомлення від хазяїна. Я відкрив його, поки йшов нагору сходами. Його каліграфічне послання призначало нашу чергову зустріч на завтра. Піднявшись на верхній сходовий майданчик, я побачив, що двері прочинені й Ізабелла чекає мене з усмішкою на вустах.
– Я була в кабінеті й побачила, що ви прийшли, – сказала вона.
Я спробував усміхнутися їй у відповідь, проте моя спроба була не вельми переконливою, бо, коли Ізабелла заглянула мені у вічі, на її обличчі з’явився стурбований вираз.
– З вами все гаразд?
– Це пусте. Гадаю, я трохи застудився.
– У мене гріється бульйон на вогні, це будуть чудодійні ліки. Проходьте.
Ізабелла взяла мене за руку й провела на галерею.
– Ізабелло, я не інвалід.
Вона відпустила мою руку й опустила очі.
– Пробачте.
Я не мав духу розмовляти ні з ким, а тим більше з моєю допитливою помічницею, тож дозволив їй довести себе до одного з крісел на галереї й впав на нього, наче мішок із кістками. Ізабелла сіла навпроти й дивилася на мене з тривогою в погляді.
– Що сталося?
Я всміхнувся заспокійливо.
– Нічого. Нічого не сталося. Ти не даси мені чашку бульйону?
– Зараз дам.
Дівчина вибігла на кухню, і я чув, як вона там вовтузиться. Глибоко вдихнув повітря й заплющив очі, поки не почув, як кроки Ізабелли наближаються.
Вона подала мені величезну чашку, огорнуту гарячою парою.
– Схожа на пісуар, – сказав я.
– Пийте й не кажіть дурниць.
Я понюхав бульйон. Запах був гарний, але не хотілося показувати себе надто слухняним.
– Пахне якось дивно, – сказав я. – Що в ньому?
– Він пахне курятиною, бо я зварила в ньому курку, додала сіль і трохи хересу. Пийте.
Я відпив ковток і повернув їй чашку. Ізабелла заперечливо похитала головою.
– Усю.
Я зітхнув і зробив іще один ковток. Він був смачний, хоча мені й не хотілося це визнавати.
– Як минув день? – запитала Ізабелла.
– Він мав свої моменти. А що там у тебе?
– Перед вами нова зірка книгарні «Семпере та син».
– Чудово.
– До п’ятої години я встигла продати два примірники «Портрета Доріана Грея» й повне зібрання творів Лампедузи вельми шляхетному кабальєро з Мадрида, який дав мені чайові. Не робіть такого обличчя, чайові я також укинула до шухляди.
– А Семпере-син, що він сказав?
– Він майже не розтуляв рота. Поводився так, наче він опудало, а не людина. Прикидався, що не дивиться на мене, але пильно стежив за кожним моїм рухом. Я не можу тепер сісти, так він натер мені гепу своїм поглядом, а він не відривав його від неї щоразу, коли я вилазила на драбину, щоб дістати книжку з полиці. Задоволені?
Я усміхнувся й кивнув головою
– Дякую, Ізабелло.
Вона пильно подивилася мені у вічі.
– Скажіть це ще раз.
– Дякую, Ізабелло. Від усього серця.
Вона почервоніла й відвела погляд. Якусь мить ми сиділи в безтурботній мовчанці, утішаючись тим відчуттям товариськості, яке іноді не потребує слів. Я випив весь бульйон, хоча не розлив жодної краплі, і показав їй порожню чашку. Вона кивнула головою.
– Ви ходили побачитися з нею, правда ж? З тією жінкою, Крістіною, – сказала Ізабелла, уникаючи мого погляду.
– Ізабелло, ти все читаєш на обличчях…
– Скажіть мені правду.
– Я бачив її лише здалеку.
Ізабелла подивилася на мене з осторогою, так, ніби сумнівалася, казати мені чи не казати щось таке, що крутилося в неї на язиці.
– Ви любите її? – запитала вона нарешті.
Ми мовчки подивилися одне на одного.
– Я не вмію любити нікого. Тобі про це вже відомо. Я егоїст і все таке. Поговорімо про щось інше.
Ізабелла кивнула головою, і її увагу привернув конверт, що стримів у мене з кишені.
– Новини від хазяїна?
– Він викликає мене на чергову зустріч. Найясніший сеньйор Андреас Кореллі буде радий бачити мене о сьомій ранку біля брами кладовища Пуебло-Нуево. Він не міг обрати іншого місця.
– І ви підете?
– А що я можу зробити?
– Ви можете сісти на поїзд сьогодні вночі й назавжди зникнути.
– Ти вже друга людина, яка сьогодні підкинула мені таку думку. Зникнути звідси.