– Отже, у цьому щось є.
– А хто тоді буде твоїм учителем і провідником у моторошних лабіринтах літератури?
– Я втечу з вами.
Я всміхнувся й узяв її за руку.
– З тобою хоч на край світу, Ізабелло.
Ізабелла відсмикнула руку й подивилася на мене ображеним поглядом.
– Ви смієтеся з мене.
– Ізабелло, якщо одного дня я зловлю себе на тому, що сміятимуся з тебе, то пущу собі кулю в лоб.
– Не кажіть цього. Мені не подобається, коли ви так говорите.
– Пробач.
Моя помічниця повернулася за свій письмовий стіл і поринула в одну зі своїх тривалих мовчанок. Я дивився, як вона переглядає сторінки, списані за сьогоднішній день, роблячи виправлення та викреслюючи цілі абзаци перами з комплекту, який я їй подарував.
– Коли ви дивитеся на мене, я не можу зосередитися.
Я підвівся й обійшов навколо її стола.
– Тоді працюй, я тебе поки що залишаю, а після вечері ти покажеш мені, що зробила.
– Воно ще не готове. Я мушу все виправити й переписати, і…
– Воно ніколи не буває готовим, Ізабелло. Звикай до цього. Ми почитаємо те, що ти написала, разом після вечері.
– Завтра.
Я капітулював.
– Ну, гаразд. Завтра.
Я погодився з нею й залишив її наодинці з її словами. Я саме зачиняв двері на галерею, коли почув її голос, що кликав мене:
– Давиде…
Я мовчки зупинився по той бік дверей.
– Це неправда. Неправда, що ви не вмієте любити нікого.
Я втік до своєї кімнати й зачинив двері. Ліг на ліжко, згорнувся калачиком і заплющив очі.
Я вийшов із дому відразу після світанку. Чорні хмари повзли над дахами й забарвлювали вулиці в однаковий сірий колір. Коли я переходив через парк Сьюдадела, то побачив перші краплі, що падали на листя дерев і скочувалися на дорогу, здіймаючи хмарки пилюки, ніби були кулями. По той бік парку ліс фабрик і фабричних димарів тягнувся до самого обрію, і сажа з димарів розчинялася в дощових краплях, які падали з неба, наче сльози смоли. Я звернув на непривітну алею кипарисів, яка вела до самої брами Східного кладовища, ідучи тією дорогою, якою стільки разів ходив зі своїм батьком. Хазяїн був уже там. Я побачив його здалеку. Він незворушно чекав мене, стоячи під дощем біля підніжжя одного з великих кам’яних янголів, які охороняли головний вхід до цвинтаря. Він був у всьому чорному, і єдине, що відрізняло його від сотень статуй, які стояли на території цвинтаря, були його очі. Він не ворухнув жодною вією доти, доки я не підійшов на відстань кількох метрів від нього і, не знаючи, що робити, привітав його піднятою рукою. Було холодно, і вітер пахнув вапном і сіркою.
– Випадкові гості наївно вірять, що в цьому місті завжди сонце й завжди спека, – сказав хазяїн. – Але я стверджую, що Барселона рано чи пізно покаже в небі віддзеркалення своєї давньої, каламутної й темної душі.
– Вам би видавати туристські путівники замість релігійних текстів, – промовив я.
– Це одне й те саме. Як вам велося в дні миру та спокою? Як посувається робота? Ви маєте добрі новини для мене?
Я відгорнув полу піджака й подав йому пачку сторінок. Ми увійшли на територію цвинтаря, шукаючи місце, захищене від дощу. Хазяїн обрав для схованки стару гробницю, оточену янголами з худими обличчями й дуже довгими пальцями, склепіння якої підтримували мармурові колони. Ми сіли на холодну кам’яну лаву. Хазяїн подарував мені одну зі своїх собачих посмішок і підморгнув – його жовті й блискучі зіниці зійшлися в чорні точки, у яких я міг бачити віддзеркалення свого блідого й вочевидь неспокійного обличчя.
– Розслабтеся, Мартін. Ви надаєте надто великої ваги оточенню.
Хазяїн спокійно став читати сторінки, які я йому передав.
– Я трохи прогуляюся, поки ви читаєте, – сказав я.
Кореллі кивнув головою, не відриваючи погляду від сторінок.
– Але не втікайте від мене, – промурмотів він.
Я чкурнув звідти так швидко, як тільки міг, але намагаючись не показувати, що втікаю, і швидко загубився між вуличками та пам’ятниками некрополя. Я обминав обеліски та гробниці, заглиблюючись у самий центр кладовища. Надгробна плита була на місці, позначена порожньою посудиною, у якій залишився скелет від закам’янілого букета квітів. Відаль оплатив похорон і навіть замовив скульпторові, що мав певну репутацію в цеху похоронного ремесла, статую Пієти, яка охороняла могилу, піднявши очі до неба й склавши на грудях руки жестом благання й молитви. Я опустився навколішки біля плити й обдер мох, який обліпив вирізьблені на ній літери.
Хосе Антоніо Мартін Кларес
1875–1908
Герой війни на Філіппінах
Батьківщина та друзі ніколи його не забудуть
– Добридень, батьку, – сказав я.