Я подивився, як обличчям Пієти котяться краплі чорного дощу, послухав, як вони плюскотять, падаючи на могильні плити, і всміхнувся, подумки побажавши здоров’я тим друзям, яких він ніколи не мав, і тій батьківщині, яка послала його на смерть, щоб зробити ще багатшими кількох багатіїв, які навіть не знали, що він існує на світі. Я сів на могильну плиту й поклав руку на мармур.
– Чи міг би ти за свого життя сподіватися на такий похорон?
Мій батько, чиє життя минало в крайній убогості, тепер вічно спочивав у могилі буржуа. У дитинстві я ніколи не міг зрозуміти, чому газета вирішила поховати його як годиться, з добрим священиком і голосільницями, з квітами та в могилі, не гіршій, аніж та, у якій ховають торговця цукром. Ніхто мені тоді не сказав, що то Відаль оплатив усі витрати на похорон чоловіка, який помер замість нього, хоч я завжди про це здогадувався, проте пояснював його вчинок тією добротою й нескінченною великодушністю, якою небо благословило мого вчителя й ідола, великого дона Педро Відаля.
– Я повинен попросити в тебе прощення, батьку. Протягом років я тебе ненавидів за те, що ти покинув мене на цьому світі самого-одного. Я казав собі, що ти умисне шукав собі такої смерті. Тому я ніколи не приходив побачитися з тобою. Прости мене.
Моєму батькові не подобалися сльози. Він уважав, що чоловік ніколи не оплакує інших, а тільки себе самого. І якщо він так робить, то він боягуз і не заслуговує на жалість. Тож я не хотів плакати над ним і зрадити його ще раз.
– Мені хотілося б, щоб ти побачив моє ім’я на книжці, хоч ти й не зміг би її прочитати. Мені хотілося б, щоб ти був тут, зі мною, і побачив, що твій син спромігся пробити собі дорогу й досягти того, чого тобі ніколи не дозволяли досягти. Мені хотілося б познайомитися з тобою, батьку, і щоб ти познайомився зі мною. Я перетворив тебе на чужого, щоб тебе забути, а тепер чужий – це я.
Я не почув, як він наближається, але, підвівши голову, побачив, що хазяїн мовчки спостерігає за мною з відстані кількох метрів. Я підхопився на ноги й підійшов до нього, як добре навчений пес. Я запитав себе, а чи не знає він, що тут похований мій батько, і чи не покликав він мене сюди саме з цієї причини. Мабуть, на моєму обличчі все читалося, як у розгорнутій книзі, бо хазяїн заперечливо похитав головою й поклав руку мені на плече.
– Я не знав, Мартін. Співчуваю вам.
Я не мав наміру заходити з ним у приятельські взаємини. Відвернувся, щоб скинути його руку, і заплющив очі, щоб не дозволити пролитися сльозам розпачу й люті. Я рушив у напрямку до виходу з кладовища, не чекаючи його. Хазяїн зачекав кілька секунд, а потім вирішив іти за мною. Він мовчки йшов поруч, поки ми не дійшли до головної брами. Тут я зупинився й нетерепляче подивився на нього.
– Ну, то як? Маєте якісь зауваження?
Хазяїн пустив повз вуха мій відверто ворожий тон і терпляче всміхнувся.
– Я в захваті від вашої роботи.
– Але ж…
– Якщо хочете почути від мене якийсь коментар, то скажу, що, на мою думку, ви зробили надзвичайно вдалий хід, побудувавши всю історію з погляду свідка подій, який почувається жертвою й промовляє від імені народу, що чекає спасителя-воїна. Я хочу, щоб ви й далі йшли цією дорогою.
– А вам це не здається силуваним, штучним?..
– Навпаки. Ніщо не примушує нас вірити більше, аніж страх, відчуття реальної загрози. Коли ми почуваємося жертвами, усі наші дії та вірування стають законними, хоч би якими сумнівними вони були. Наші опоненти або просто наші сусіди не перебувають більше на нашому рівні й перетворюються на наших ворогів. А ми вже не нападаємо, ми захищаємося. Заздрість, жадібність або роздратування, які нами рухають, освячуються, бо ми доходимо висновку, що діємо в інтересах власного захисту. Зло, загроза завжди перебувають в іншому. Перший крок до палкої віри – це страх. Страх утратити свою ідентичність, своє життя, своє становище або свої вірування. Страх – це порох, а ненависть – гніт. Догма, по суті, не що інше, як підпалений фосфор. Саме тут, думаю, у вашому сюжеті можна знайти кілька дірок.
– Поясніть мені одну річ. Вам потрібна віра чи догма?
– Ми не можемо задовольнятися тим, у що вірять люди. Вони повинні вірити в те, у що ми хочемо щоб вони вірили. І вони не повинні ані ставити свою віру під знак запитання, ані слухати чий завгодно голос, що ставить її під знак запитання. Догма мусить становити частину власної ідентичності. Кожен, хто ставить її під сумнів, – наш ворог. Він зло. І наше право та наш обов’язок – напасти на нього й знищити. Це єдиний шлях до спасіння. Вірити, щоб вижити.
Я зітхнув і відвів погляд, мимохіть погоджуючись.
– Я не бачу, що переконав вас, Мартін. Скажіть мені вашу думку. Ви гадаєте, я помиляюся?