– Не знаю. Я думаю, ви небезпечно спрощуєте речі. Уся ваша промова нагадує мені простий механізм для породження ненависті й керування нею.
– Ви користувалися не прикметником «небезпечний», а прикметником «суперечний», але я не зважив на цю різницю.
– Чому ми повинні зводити віру до акту відкидання й сліпої покори? Хіба неможливо будувати віру на цінностях прийняття, згоди?
Хазяїн поблажливо посміхнувся.
– Вірити можна в що завгодно, Мартін, наприклад, у вільний ринок або в гру в схованки. Або вірити в те, що ми ні в що не віримо, як робите ви, а це найбільша зневіра. Я маю слушність?
– Клієнт завжди має слушність. Яку дірку ви побачили в моїй історії?
– Я не бачу у вас негідника. Більшість із нас – усвідомлюємо ми це чи ні – визначає себе через опозицію до чогось або до когось. Набагато легше протидіяти, аніж діяти, якщо можна так висловитися. Ніщо так не розбуджує віру та ревність догми, як добрий антагоніст. І чим непримиреннішим він буде, тим ліпше.
– Я подумав, що ця роль функціонуватиме ліпше, якщо вона буде абстрактною. Антагоніст – це той, хто не вірує, чужий, той, хто перебуває поза групою.
– Це так, але мені хотілося б, щоб ви більше конкретизували його. Важко ненавидіти ідею. Таке почуття вимагає певної інтелектуальної дисципліни та одержимого й хворобливого духу, а вони трапляються нечасто. Набагато легше ненавидіти когось такого, хто має пізнаване обличчя й кого ми можемо звинуватити в усьому тому, що нам не подобається. Це не обов’язково має бути індивід. Це може бути цілий народ, раса або група… що завгодно.
Я не знав, що протиставити цьому спокійному й добре обміркованому цинізму свого хазяїна, і лише глибоко зітхнув.
– Мені не потрібен зразковий громадянин, Мартін. Вам також, тому приготуйте мерзотника для нашого водевілю. Ви краще, аніж будь-хто, знаєте, що немає драми без конфлікту.
– Мерзотника якого типу вам хотілося б мати? Тирана й загарбника? Облудного пророка? Грабіжника?
– Залишаю вибір за вами. Будь-який із традиційних негативних персонажів може згодитися. Однією з функцій нашого мерзотника має бути можливість узяти на себе роль жертви й проголосити свою моральну перевагу. Ми передамо йому все те, чого неспроможні визнати в собі й що ми демонізуємо, виходячи зі своїх конкретних інтересів. Це фундаментальна арифметика фарисейства. Я вже казав, вам треба прочитати Біблію. Ви знайдете там усі відповіді, які шукаєте.
– Я вже її читаю.
– Досить переконати святенника, що він вільний від будь-якого гріха, як він із радісним ентузіазмом почне кидатися камінням або й бомбами. І для цього не потрібні великі зусилля, лише мінімум переконливості й надійне алібі. Не знаю, чи чітко я висловився.
– Ще й як чітко. Ваші аргументи витончені й гладенькі, як стінки металургійного котла.
– Я не певен, що мені до вподоби ваш поблажливий тон, Мартін. Можливо, вам здається, що мої міркування не перебувають на висоті вашої моральної або інтелектуальної чистоти?
– Зовсім ні, – боягузливо промурмотів я.
– Що ж тоді лоскоче ваше сумління, друже мій?
– Те, що й завжди. Я не переконаний у тому, що я такий нігіліст, який вам потрібен.
– Нігілістів не існує зовсім. Нігілізм – поза, а не доктрина. Поставте свічку під яйця нігілістові – і ви переконаєтеся, що він відразу побачить світло існування. Вас зовсім інше турбує.
Я підняв погляд і прибрав найбільш викличного тону, на який був здатний віч-на-віч із хазяїном.
– У ліпшому випадку мене турбує те, що я можу зрозуміти те, що ви кажете, але не можу його відчути.
– Я плачу вам за те, щоб ви відчували?
– Іноді відчувати й думати – те саме. Це ваша думка, а не моя.
Хазяїн посміхнувся, зробивши одну зі своїх найдраматичніших пауз, ніби маестро фехтування, який готує вирішальний удар, щоб покарати свого недолугого й неслухняного учня.
– А що ви відчуваєте, Мартін?
Іронія та зневага, що пролунали в його голосі, додали мені сміливості й відкрутили кран для приниження, яке накопичувалося протягом місяців під час зустрічей із ним. Гнів і сором від того, що я завжди відчував страх у його присутності й погоджувався вислуховувати його отруйні міркування. Гнів і сором від того, що хоч я й переконував себе, що моєю поведінкою керував розпач, але моя душа виявилася такою самою нікчемною й жалюгідною, як і його гуманізм, пропущений крізь каналізаційну трубу. Гнів і сором відчувати, знати, що він завжди має рацію, а надто тоді, коли я відчував найбільший біль від необхідності погоджуватися з ним.
– Я поставив вам запитання, Мартін. Що ви відчуваєте?