– Це все одна видимість.
– Не скромничайте, доне Басиліо, ви тут, певно, стали справжнім діамантом у короні. Уже закрутили гайки?
Дон Басиліо дістав свій одвічний червоний олівець і показав мені його, підморгнувши оком.
– Я переглядаю чотири номери на тиждень.
– На два менше, ніж у «Голосі».
– Дайте-но мені лише час, коли я набуду тут такого впливу, що під дулом рушниці примушуватиму всіх правильно ставити коми та скорочувати свої занадто довгі статті.
Попри його балаканину, було очевидно, що дон Басиліо щиро втішається своїм новим місцем, і навіть вигляд у нього був більш здоровий.
– Тільки не кажіть мені, що прийшли до мене просити роботу, бо я спроможний вам її дати, – пригрозив він.
– Дякую вам, доне Басиліо, але ви ж самі колись мені сказали, що газетярство не мій фах.
– Тоді, можливо, скажете мені, чим вам може допомогти цей старий буркотун?
– Для книжки, над якою я тепер працюю, мені потрібна інформація про одну давню подію, про смерть відомого адвоката на прізвище Марласка, Дієґо Марласка.
– Коли це сталося?
– У тисяча дев’ятсот четвертому році.
Дон Басиліо зітхнув.
– Надто давно. Багато води спливло відтоді.
– Але не так багато, щоб змити всі сліди, – зазначив я.
Дон Басиліо поклав мені на плече руку й знаком показав, щоб я пішов за ним углиб редакції.
– Не турбуйтеся, ви прийшли туди, куди треба. Ці добрі люди мають архів, якому позаздрив би й святий Ватикан. Якщо про ту подію писали в пресі, то тут ми все знайдемо. А крім того, начальник архіву – мій добрий друг. Але остерігаю вас: поруч із ним я здамся вам Білосніжкою. Не зважайте на його вигляд, що вселяє страх. Десь у глибині душі, на самому її дні, він добрий чоловік.
Я пішов за доном Басиліо через просторий вестибюль, заставлений шикарними меблями. По один його бік були відчинені двері до круглої зали з великим круглим столом і низкою портретів, з яких на нас дивилася плеяда аристократів із суворими обличчями.
– Це зала шабашів, – пояснив мені дон Басиліо. – Тут щодня о сьомій вечора збираються головний редактор, заступник головного редактора та директор видавництва, як колись збиралися за круглим столом добрі лицарі короля Артура.
– Вражає.
– Ви ще нічого не бачили, – сказав дон Басиліо, підморгуючи мені. – Ось погляньте.
Дон Басиліо засунув руку під один із величних портретів і відсунув дерев’яну панель, яка затуляла стіну. Панель заскрипіла й піддалася його зусиллям, відкривши вхід до таємного коридору.
– Ну, що скажете, Мартін? І це лише один із багатьох секретів цього будинку. Навіть Борджіа не мали у своїх оселях таких лабіринтів.
Я увійшов слідом за доном Басиліо в той прохід, і ми прийшли до великої читальної зали, оточеної заскленими вітринами, у яких зберігалася таємна бібліотека «Ванґардії». У глибині зали, під світлом лампи із зеленавого скла, виднілася постать чоловіка середнього віку, що сидів за столом, вивчаючи з лупою якийсь документ. Побачивши, як ми увійшли, він підняв голову й подарував нам погляд, який перетворив би на камінь будь-яку людину молодшого віку або надміру вразливу.
– Дозволь відрекомендувати тобі дона Жозе Марію Бротонса, володаря потойбічного світу й начальника катакомб цього святого храму, – сказав дон Басиліо.
Бротонс, не поклавши лупи, подивився на мене тими своїми очима, які пропікали без контакту. Він підійшов, і я подав йому руку.
– Це мій давній учень Давид Мартін.
Бротонс якось дуже неохоче потиснув мені руку й подивився на дона Басиліо.
– Письменник?
– Він самий.
Бротонс кивнув головою.
– А він чоловік мужній, бо наважується виходити на вулицю після тієї лупцьовки, яку йому дали. А що він робить тут?
– Він шукає вашої допомоги, благословення й поради в справі археологічних пошуків якогось документа, – пояснив дон Басиліо.
– А де кривава пожертва? – запитав Бротонс.
Я проковтнув слину.
– Кривава пожертва? – запитав я.
Бротонс подивився на мене такими очима, якими дивляться на ідіота.
– Козенятко, ягня, кастрований півень абощо…
Мабуть, я роззявив рота від подиву. Бротонс дивився на мене, жодного разу не моргнувши, протягом кількох нескінченно довгих хвилин. Нарешті, коли я відчув уже піт на спині, начальник архіву та дон Басиліо дружно зареготали. Я дозволив їм нареготатися донесхочу моїм коштом, аж поки їм забракло дихання й вони стали втирати сльози. Дон Басиліо вочевидь зустрів споріднену душу у своєму новому колезі.
– Ходімо, хлопче, – сказав Бротонс, прибравши лютий вираз зі свого обличчя. – Пошукаємо твого документа.