Я з’їв усе, що було в мене на тарілці, витер її хлібом і зітхнув із полегкістю.
– Що там у тебе на десерт?
Після вечері я покинув Ізабеллу міркувати над своїми сумнівами й тривогами в залі для читання й піднявся до свого кабінету у вежі. Дістав фотографію Дієґо Марласки, яку позичив мені Сальвадор, і поклав її під настільною лампою. Потім окинув поглядом стосик блокнотів та окремих аркушів із записами, що їх я збирав для свого хазяїна. Досі відчуваючи на своїх руках холод від ножів і виделок Дієґо Марласки, я без жодних труднощів уявив собі, як він сидить тут, дивлячись, як і я, понад дахами кварталу Рібера. Я взяв навмання одну зі своїх сторінок і почав читати. Слова й фрази були мені знайомі, адже я сам їх придумав і написав, проте тривожний і темний дух, який їх живив, здався мені більш чужим, аніж будь-коли. Я впустив аркуш на підлогу й підвів погляд, щоб побачити своє віддзеркалення в шибці вікна – незнайомця на тлі синього мороку, який огорнув місто. Я знав, що не зможу працювати в цю ніч, що буду неспроможний стулити бодай один абзац для свого хазяїна. Я погасив світло в кабінеті й залишився сидіти в темряві, слухаючи, як вітер шарпає віконниці, і уявляючи собі охопленого полум’ям Дієґо Марласку, що падає у води ставка, тоді як останні бульбашки повітря підіймаються з його рота, а холодна рідина наповнює йому легені.
Я прокинувся вдосвіта з болем у тілі, утиснутому в крісло в кабінеті за письмовим столом. Я підвівся, дослухаючись, як тріщать два або три зчеплення мого анатомічного механізму. Я доплентав до вікна й розчинив його навстіж. Пласкі дахи старого міста блищали від паморозі, і пурпурове небо нависало над Барселоною. Під бамкіт дзвонів церкви Санта-Марія-дель-Мар хмара з чорних крил піднялася в небо з одного голубника. Холодний і різкий вітер приніс запах молу та вугільного попелу, який викидали димарі навколишнього кварталу.
Я спустився на поверх і пішов на кухню, щоб зварити каву. Скинув поглядом на буфет і знову не зміг не відчути подиву. Після того як Ізабелла оселилася в моєму домі, мій запас продуктів став схожий на вітрину розкішної продуктової крамниці на бульварі Рамбла. Посеред усіляких екзотичних наїдків, доставлених сюди з крамниці Ізабеллиного батька, я знайшов бляшану коробку з англійським печивом у шоколаді й вирішив скуштувати його. Через півгодини, коли в моїх жилах почала пульсувати суміш цукру та кофеїну, мій мозок активно запрацював, і мені спала на думку геніальна ідея спробувати сьогодні ще більше ускладнити своє існування, якщо це мені вдасться. Як тільки відчиняться торговельні заклади міста, я навідаюся до крамниці на вулиці Принцеси, де продають товари для магів та ілюзіоністів.
– Чого це ви прокинулися о такій ранній годині?
Голос моєї совісті Ізабелла дивилася на мене з пройми дверей.
– Щоб поїсти печива.
Ізабелла сіла за стіл і налила собі у філіжанку кави. У неї був такий вигляд, ніби вона не стулила очей.
– Мій батько каже, що це улюблена марка королеви-матері.
– Печиво й справді чудове.
Ізабелла взяла одне печиво й неуважно надкусила його.
– Ти вже обміркувала, що робитимеш? Щодо Семпере, я хотів сказати…
Ізабелла скинула на мене сердитим поглядом.
– А що ви збираєтеся робити сьогодні? Нічого доброго, я певна.
– Та є в мене кілька справ.
– Авжеж.
– До чого тут «авжеж»? Ти застосувала це слово як ствердження?
Ізабелла поставила філіжанку на стіл і подивилася на мене поглядом, який був суцільним запитанням.
– Чому ви ніколи не розповідаєте мені про свої справи з тим підозрілим суб’єктом, вашим хазяїном?
– Зокрема, задля твого ж таки добра.
– Задля мого добра. Зрозуміло. Я ж бо така дурна. До речі, я забула вам сказати, що вчора сюди заходив ваш друг інспектор.
– Ґрандес? Він приходив сам-один?
– Ні. Його супроводжували двоє бевзів, кожен завбільшки з шафу і з мордою такси.
На думку про Маркоса й Кастело біля своїх дверей я відчув спазми в шлунку.
– І чого хотів Ґрандес?
– Він мені не сказав.
– А що він сказав потім?
– Він запитав, хто я така.
– І що ти йому сказала?
– Що я ваша коханка.
– Дуже добре.
– Бо одному з тих здоровил я, схоже, вельми сподобалася.
Ізабелла схопила ще одне печиво й строщила його за два укуси. Вона помітила, що я дивлюся на неї скоса, і перестала жувати.
– Що такого я сказала? – запитала вона, здмухнувши з губ цілу хмару подрібненого на порох печива.
Смуга насиченого парою світла пробилася крізь запону хмар і забарвила в червоний колір фасад крамниці на вулиці Принцеси, у якій продавалися знадоби для магії. Крамниця ховалася за навісом із різьбленого дерева. За шибками засклених дверей туманно вимальовувалися обриси темного інтер’єру: завіси з чорного оксамиту, підняті над вітринами, у яких можна було бачити маски та механізми з вікторіанським присмаком, колоди карт та кинджали, книжки з магії й пляшечки з чистого, відполірованого скла, де зберігалися райдужні рідини, позначені латинськими етикетками, які, певне, були наповнені в Альбасете. Дзвінок на вході повідомив про мій прихід. У глибині приміщення я побачив прилавок, але за ним нікого не було. Я зачекав кілька секунд, розглядаючи колекцію дивовиж, що їх тут продавали. Я саме шукав своє обличчя в дзеркалі, у якому була віддзеркалена вся крамниця, крім мене, коли помітив кутиком ока невеличку постать, яка вийшла із-за завіси, що затуляла задню кімнату.