– Цікавий трюк, чи не правда? – запитав чоловічок із сивою головою й проникливим поглядом.
Я кивнув.
– А як воно працює?
– Я ще й сам не знаю. Його доставили мені з фабрики трюкових дзеркал у Стамбулі. Винахідник називає це явище рефракційною інверсією.
– Воно нагадує про те, що ніщо не є таким, яким воно здається, – зауважив я.
– Крім магії. Чим я можу допомогти вам, кабальєро?
– Я розмовляю із сеньйором Даміаном Роуресом?
Чоловічок повільно кивнув головою, не ворухнувши віями. Я звернув увагу на те, що губи в нього були стулені в сміхотливу гримасу, що, як і його дзеркало, не була такою, якою вона здавалася. Його погляд був холодний і насторожений.
– Мені рекомендували ваш заклад.
– Можна запитати, хто виявив мені таку люб’язність?
– Рікардо Сальвадор.
Спроба приязної усмішки зникла з його обличчя.
– Я й гадки не мав, що він досі живий. Я не бачив його двадцять п’ять років.
– А Ірен Сабіно?
Роурес зітхнув, майже непомітно похитавши головою. Він обійшов навколо прилавка й наблизився до дверей. Роурес повісив на двері оголошення «зачинено» й обернув у замку ключ.
– Хто ви?
– Моє прізвище Мартін. Я намагаюся прояснити обставини смерті сеньйора Дієґо Марласки, що його, як мені відомо, ви знали.
– Наскільки мені відомо, ці обставини прояснені вже багато років тому. Сеньйор Марласка наклав на себе руки.
– А я чув, що все було інакше.
– Я не знаю, що вам розповів цей поліціант. Роздратування впливає на пам’ять, сеньйоре… Мартін. Сальвадор уже намагався колись розкрити змову, щодо існування якої він не мав жодного доказу. Усі ми знали, що він грів ліжко для сеньйори Марласки й намагався виставити себе героєм ситуації. Як і слід було сподіватися, його зверхники добре вичитали йому й він мусив піти з поліції.
– Він вважає, що було зроблено спробу приховати істину.
Роурес засміявся.
– Істину… Не смішіть мене. Насправді вони прагнули приховати скандал, а не істину. Адвокатська контора Валера й Марласки запихала пальці майже в кожну кашу, що готується в цьому місті. Нікому не було цікаво розголошувати таку історію.
Марласка відмовився від свого становища, своєї роботи та свого шлюбу, щоб замкнутися в тому домі й робити там казна-що. Кожен, кому не бракує клепки, міг здогадатися, що це добром не закінчиться.
– Це, проте, не завадило вам та вашому компаньйонові Жако отримати вигоду з божевілля Марласки, пообіцявши сконтактувати його з потойбічним світом через сеанси спіритизму…
– Я ніколи йому нічого не обіцяв. Ті сеанси були просто розвагою. Усі це знали. Не намагайтеся накинути мені мерця, бо я лише чесно заробляв собі на хліб.
– А ваш компаньйон Жако?
– Я відповідаю за себе самого. Те, що робив Жако, мене не стосується.
– Отже, він таки щось робив?
– Чого ви від мене хочете? Щоб я сказав, що він украв ті гроші, які, за словами Сальвадора, нібито лежали на якомусь таємному рахунку? Що він убив Марласку, а нас усіх ошукав?
– А що, це неправда?
Роурес подивився на мене тривалим поглядом.
– Я не знаю. Я не бачив його після того дня, коли помер Марласка. Я вже розповів Сальвадорові та іншим поліціантам усе, що знав. Я не збрехав жодного разу. Я ніколи не брехав. Якщо Жако щось учворив, то я про це нічого не знаю й ніякої участі в цьому не брав.
– А що ви скажете мені про Ірен Сабіно?
– Ірен кохала Марласку. Вона ніколи б не завдала йому шкоди.
– Ви знаєте, що з нею сталося? Вона ще жива?
– Думаю, що так. Мені казали, ніби вона працює в пральні у кварталі Раваль. Ірен була хорошою жінкою. Занадто хорошою. Тому й закінчила так погано. Вона вірила в ці речі. Вірила в серце.
– А Марласка? Чого він прагнув у цьому світі?
– Марласка встряг у якусь історію, не запитуйте мене в яку. Щось таке, до чого не мали стосунку ані Жако, ні я. Я знаю тільки те, що якось почув від Ірен. Схоже, Марласка зустрівся з кимось, із кимось, кого я не знав, а повірте мені, я знаю всіх у світі своєї професії; отож він із кимось зустрівся, і той йому пообіцяв, що коли Марласка щось зробить, – не знаю, що саме, – то він поверне йому його сина Ісмаеля з мертвих.