– А Ірен не сказала, хто то був?
– Вона ніколи його не бачила. Марласка не дозволяв їй із ним побачитися. Але вона знала, що він боявся.
– Чого боявся?
Роурес клацнув язиком.
– Марласка вважав, що його проклято.
– Поясніть.
– Я вже про це казав. Він був хворий. Він був переконаний, що хтось оселився в нього всередині.
– Хтось?
– Якийсь дух. Паразит. Не знаю. Знаєте, у цій комерції ми часто зустрічаємося з людьми, у яких не все гаразд із головою. З ними відбувається трагедія особистого характеру: вони втрачають кохану людину або маєтність і падають у прірву. Мозок – це найуразливіший орган у тілі. Сеньйор Марласка не був при здоровому розумі, і це було очевидно для кожного, хто розмовляв із ним протягом п’яти хвилин. Тому він прийшов до мене.
– І ви сказали йому те, що він хотів почути.
– Ні. Я сказав йому правду.
– Свою правду?
– Єдину, яку я знаю. Мені здалося, що розум у цього чоловіка серйозно розхитаний, і я не захотів скористатися з його послуг. Такі речі ніколи не закінчуються добре. У цій комерції є межа, яку не можна перетинати, коли ти знаєш, що й до чого. Того, хто приходить шукати розваги, або трохи емоцій, або якоїсь поради з потойбічного світу, ми приймаємо й беремо з нього плату за надані послуги. Але того, хто приходить на грані втрати розуму, ми відсилаємо додому. Це лише спектакль, як і будь-який інший. Тут потрібні глядачі, а не ілюмінати.
– Досконала етика. І що ж ви сказали Марласці?
– Я сказав йому, що все це шахрайство, вигадки. Я сказав йому, що я комедіант, що я заробляю собі на життя, організовуючи сеанси спіритизму для нещасливців, які втратили дорогý людину і яким хочеться вірити, що кохані, батьки та друзі чекають їх на тому світі. Я сказав йому, що на тому світі немає нічого, лише одна велика порожнеча, що лише цей світ ми маємо. Я сказав йому, щоб він забув про духів і повернувся до своєї родини.
– І він вам повірив?
– Думаю, що ні. Він перестав приходити на наші сеанси й став шукати допомоги в іншому місці.
– Де?
– Ірен виросла десь у нетрях пляжу Боґатель і хоч здобула славу, танцюючи та граючи в театрах Паралело, а проте й далі навідувалася до того місця. Вона розповіла мені, що водила Марласку до однієї жінки, яку називали відьмою із Соморостро, щоб попросити в неї захисту від чоловіка, перед яким Марласка був у боргу.
– А Ірен не казала, як звали того чоловіка?
– Якщо й назвала, то я не пам’ятаю. Я вже сказав вам, що вони перестали приходити на сеанси.
– Андреас Кореллі?
– Ніколи не чув цього імені.
– Де я зможу знайти Ірен Сабіно?
– Я вже сказав вам усе, що знаю, – промовив Роурес із нетерпінням у голосі.
– Ще одне запитання, і я піду.
– Сподіваюся, так воно й буде.
– Ви ніколи не чули, щоб Марласка промовляв слова «Lux aeterna»?
Роурес насупив брови й похитав головою.
– Дякую за вашу допомогу.
– Нема за що. І якщо це можливо, то більше сюди не приходьте.
Я кивнув головою й попрямував до виходу. Роурес проводжав мене сторожким поглядом.
– Стривайте, – покликав він, перш ніж я встиг переступити поріг.
Я обернувся. Чоловічок дивився на мене із сумнівом в очах.
– Здається, я пригадую, що «Lux aeterna» було назвою чогось подібного до релігійного памфлета, який ми іноді застосовували на сеансах на вулиці Елізабетс. Він належав до колекції брошур, либонь, узятих із бібліотеки всіляких вигадок товариства «Прийдешнє». Не знаю, чи це те, про що ви запитуєте.
– А ви не пригадуєте змісту тієї брошури?
– Про її зміст набагато краще знав мій компаньйон Жако, який керував сеансами. Та якщо не помиляюся, то «Lux aeterna» була поемою про смерть та сім імен Сина Світанку, Носія Світла.
– Носія Світла?
Роурес посміхнувся.
– Люцифера.
Вийшовши на вулицю, я рушив у напрямку свого дому, запитуючи себе, що робитиму далі. Я вже наготувався звернути у вулицю Монкада, коли побачив його. Інспектор Віктор Ґрандес стояв, опершись плечем об мур, курив сигару й усміхався мені. Він привітав мене помахом руки, і я перетнув вулицю, щоб підійти до нього.
– А я й не знав, що ви цікавитеся магією, Мартін.
– А я не знав, що ви переслідуєте мене, інспекторе.
– Я вас не переслідую. Але ви людина, місце перебування якої дуже нелегко визначити, тож я вирішив, що якщо гора не йде до мене, то я піду до гори. Чи маєте п’ять хвилин, аби щось випити? Коштом Головного управління поліції.