– У такому разі… А ви сьогодні без супроводу?
– Маркос і Кастело залишилися в управлінні, їм треба переглянути якісь папери, хоча, якби я їм сказав, що йду зустрітися з вами, вони, безперечно, склали б мені компанію.
Ми проминули кілька старовинних середньовічних палаців і зайшли до ресторану «Ксампанієт», знайшовши собі стіл у глибині зали. Офіціант із серветкою в руках, яка пахла лугом, подивився в наш бік, і Ґрандес замовив два пива й скибку ламанчського сиру. Коли нам принесли пиво й закуску, інспектор підсунув мені тарілку, але я заперечливо похитав головою.
– Справді не хочете? А я о цій годині помираю з голоду.
– Смачного.
Ґрандес надкусив сир і став жувати його із заплющеними очима.
– Вам не казали, що я вчора заходив до вас додому?
– Сказали, але досить пізно.
– Зрозуміло.
– Ну й кривляка та ваша дівчина. Як її звати?
– Ізабелла.
– Декотрі з них не знають сорому. Проте я вам заздрю. Скільки років тій цукерочці?
Я відповів йому лютим поглядом. Інспектор поблажливо посміхнувся.
– Один суб’єкт сказав мені недавно, що ви зайнялися детективним розслідуванням. Ви хочете залишити без роботи нас, професіоналів?
– Як звати вашого суб’єкта?
– То не просто собі суб’єкт. Один із моїх начальників приятелює з адвокатом Валера.
– А ви теж із ним приятелюєте?
– Поки що ні, друже мій. Ви ж мене знаєте. Я належу до старої школи. Де важила честь та подібне лайно.
– Я вам співчуваю.
– До речі, як там поживає бідолашний Рікардо Сальвадор? Ви знаєте, що понад двадцять років ніхто про нього не чув. Усі думали, що він помер.
– Рано його поховали.
– І як він там почувається?
– Самотнім, зрадженим і забутим.
Інспектор замислено кивнув головою.
– Його доля примушує подумати про майбутнє, яке може підготувати нам наша професія, чи не так?
– Але ваша доля складається зовсім інакше, і до найвищих посад вам, думаю, залишилося добиратися років два, не більше. Я бачу вас головним начальником поліції у віці не більш як сорок п’ять років, що цілує руки єпископам та високим воєначальникам під час параду на свято Тіла Господнього.
Ґрандес холодно кивнув головою, пустивши повз вуха мій саркастичний тон.
– До речі, про цілування рук. Ви вже чули, що сталося з вашим другом Відалем?
Ґрандес ніколи не починав розмову, не заховавши туза в рукаві. Він подивився на мене усміхненим поглядом, смакуючи мою тривогу.
– А що таке? – промурмотів я.
– Кажуть, уночі його дружина намагалася накласти на себе руки.
– Крістіна?
– А й справді, ви ж її знаєте…
Я навіть не помітив, що підхопився на ноги й руки мені тремтять.
– Заспокойтеся. Із сеньйорою Відаль усе гаразд. Схоже, вона хотіла випити велику дозу опію, але рука її зрадила… Сядьте, будь ласка, Мартін. Прошу вас, сядьте.
Я сів. У шлунку в мене було таке відчуття, ніби туди встромили з десяток цвяхів.
– Коли це сталося?
– Два чи три дні тому.
Мені згадався силует Крістіни у вікні вілли «Геліус» кілька днів тому, згадалося, як вона привітала мене помахом руки, а я повернувся до неї спиною.
– Мартін! – погукав мене інспектор, провівши долонею в мене перед очима, ніби перевіряв, чи зі мною нічого не сталося.
– Що?
Інспектор подивився на мене поглядом, у якому я помітив справжню стурбованість.
– Ви не хочете мені чогось розповісти? Я знаю, ви мені не вірите, але я хотів би допомогти вам.
– Ви досі вважаєте, що це я вбив Баридо та його компаньйона?
Ґрандес заперечливо похитав головою.
– Я ніколи в це не вірив, але декому хотілося в це повірити.
– Тоді навіщо ви за мною стежите?
– Заспокойтеся. Я не стежу за вами, Мартін. Якби я за вами стежив, ви це відразу помітили б. Поки що я тільки спостерігаю за вами. Бо ви подобаєтеся мені, і мене турбує, що ви можете вплутатися у велику халепу. Чому ви не хочете довіритися мені й розповісти про все, що відбувається?
Наші погляди зустрілися, і на якусь мить я відчув спокусу розповісти йому про все. Я б це зробив, якби знав, із чого почати.
– Нічого не відбувається, інспекторе.
Ґрандес кивнув головою й подивився на мене з жалістю, чи то було лише розчарування. Він допив своє пиво й залишив на столі кілька монет, потім плеснув мене долонею по плечу й підвівся.
– Будьте обережні, Мартін. І пильно придивляйтеся, куди ставити ногу. Не всі спроможні зрозуміти вас так, як я.
– Я візьму до уваги ваші слова.
Був уже майже полудень, коли я повернувся додому, не в змозі забути про те, що мені розповів інспектор. Підійшовши до будинку з вежею, я повільно піднявся сходами з таким відчуттям, ніби моя душа теж стала важкою. Я відчинив двері на поверх, боячись зустрітися з Ізабеллою, якій захочеться поговорити. У будинку панувала тиша. Я пройшов коридором до самої галереї й там побачив її: вона спала на дивані з розгорнутою книжкою на грудях, одним із моїх давніх романів. Я не міг не всміхнутися. Температура всередині будинку значно знизилася протягом цих осінніх днів, і я боявся, щоб Ізабелла не застудилася. Іноді я бачив, як вона розгулює по дому, накинувши на плечі вовняне манто. Я вирішив на мить увійти до її кімнати, щоб знайти те манто й обережно її накрити. Її двері були прочинені, і хоча вона тепер жила в моєму власному домі, проте я не дозволяв собі заходити до тієї спальні, відколи Ізабелла там оселилася, і відчув певне вагання, перш ніж зробити це тепер. Я побачив манто, згорнуте на кріслі, й увійшов, щоб узяти його. Кімната пахла солодким лимонним ароматом Ізабелли. Ліжко було ще не прибране, і я нахилився над ним, щоб розправити простирадла та ковдри, бо вже давно помітив, що коли брався за якусь домашню роботу, то мимоволі наслідував звички своєї помічниці.