Саме тоді я побачив, що між матрацом пружинним і матрацом пуховим щось заховане. З-під двох простирадл визирав ріжок паперу. Коли я за нього потяг, то побачив, що то якийсь паперовий пакет. Я витяг його цілком, і в моїх руках опинилося десь двадцять конвертів із синього паперу, перев’язаних стрічкою. Я відчув, як усередині в мене все похололо, проте ще не хотів вірити своєму передчуттю. Я розв’язав стрічку й узяв один із конвертів. На ньому було моє прізвище й адреса. Замість зворотної адреси було написано просто «Крістіна».
Я сів на ліжко спиною до дверей і переглянув дати на зворотніх адресах. Перший лист надійшов три тижні тому, останній – три дні. Усі конверти були відкриті. Я заплющив очі й відчув, що листи випадають у мене з рук. Я почув, як вона дихає за моєю спиною, стоячи у дверях.
– Пробачте мені, – прошепотіла Ізабелла.
Вона повільно підійшла, опустилася навколішки й стала підбирати з підлоги листи один за одним. Коли вона поклала їх усі в один конверт, то подала їх мені з поглядом, схожим на погляд пораненої тварини.
– Я це зробила, щоб захистити вас, – сказала вона.
Очі їй наповнилися слізьми, і вона поклала долоню мені на плече.
– Іди геть, – сказав я.
Я відштовхнув її від себе й звівся на ноги. Ізабелла впала на підлогу, стогнучи так, наче щось пекло її всередині.
– Іди геть із цього дому.
Я покинув кімнату, не зачинивши двері в себе за спиною. Вийшов на вулицю й опинився віч-на-віч зі світом фасадів та чужих і далеких облич. Я пішов куди очі дивляться, не зважаючи на холод та вітер із дощем, який почав шмагати місто подихом прокляття.
Трамвай зупинився перед брамою башти Бельєсґард, де місто вмирало біля підніжжя пагорба. Я дійшов пішки до брами кладовища Сан-Жервазіо, орієнтуючись по смужці жовтого світла, яку фари трамвая посилали в далечінь крізь завісу дощу. Мури кладовища височіли за півсотні метрів, схожі на мармурову фортецю, а за ними виднівся густий ліс надгробків і статуй, колір яких зливався з кольором грози. На вході до обгородженої території я побачив будку, де сторож, загорнутий у теплу ковдру, грів руки біля розпаленого вогню. Побачивши мене крізь дощ, він підхопився на ноги. Він роздивлявся мене кілька секунд, перш ніж відчинити хвіртку.
– Я шукаю усипальницю родини Марласок.
– Через півгодини споночіє. Ліпше приходьте іншого дня.
– Чим швидше ви скажете мені, де вона є, тим швидше я піду.
Сторож проглянув список і пальцем показав мені розташування усипальниці на мапі кладовища, яка висіла на стіні. Я пішов, не подякувавши йому.
Без особливих труднощів я знайшов усипальницю посеред гробниць і мавзолеїв, що тіснилися на обгородженій муром території кладовища. Уся ця структура була побудована на мармуровому п’єдесталі. Споруджений у модерністському стилі пантеон утворював щось подібне до арки зі сходів, які у вигляді амфітеатру підіймалися до галереї, підтримуваної колонами, у якій перед очима поставав атріум із могильними плитами обабіч. Галерея була накрита куполом, на вершині якого височіла статуя з почорнілого мармуру з обличчям, затуленим вуаллю, та коли хтось наближався до пантеону, то мав таке враження, ніби той вартовий усипальниці обертав голову, щоб стежити за ним очима. Я піднявся сходами й, дійшовши до входу в галерею, зупинився й подивився назад. Далекі вогні міста було видно звідси крізь завісу дощу.
Я заглибився в галерею. У її центрі височіла скульптура жіночої постаті, що обіймала розп’яття в позі благання. Її обличчя було понівечене ударами, і хтось замалював чорною фарбою її очі та губи, надавши схожості з мордою вовка. То був не єдиний знак осквернення усипальниці. Могильні плити були подзьобані або подряпані якимись металевими гостряками, а деякі з них були розмальовані непристойними малюнками й обписані словами, які годі було прочитати в сутінках. Могила Дієґо Марласки була вглибині. Я підійшов до неї й поклав долоню на могильну плиту. Дістав фотографію Марласки, яку дав мені Сальвадор, і став уважно її роздивлятися.