Саме тоді я почув кроки, що підіймалися сходами пантеону. Я поклав фотографію в кишеню пальта й рушив до входу в галерею. Кроки зупинилися, і було чутно лише, як краплі дощу падають на мармур. Я підійшов до самого входу й визирнув назовні. Спиною до мене на сходах бовванів силует людини, що дивилася на далеке місто. То була жінка в білому, її голова була накрита хусткою. Вона повільно обернулася й подивилася на мене. Усміхнулася. Попри те, що минуло багато років, я відразу її впізнав. Ірен Сабіно. Я ступив крок до неї й лише тоді зрозумів, що за спиною в мене є хтось іще. Від удару в потилицю в мене в очах спалахнуло сліпуче світло. Я відчув, що впав навколішки. Через секунду я вже лежав на мокрому мармурі. Темний силует вирізнявся на тлі дощу. Ірен опустилася навколішки біля мене. Я відчув, як її рука просунулася мені під голову й обмацала те місце, у яке я дістав удар. Я побачив її пальці, вимазані кров’ю. Вона лагідно доторкнулася ними до мого обличчя. Останнє, що я побачив, перш ніж знепритомніти, це як Ірен Сабіно дістала небезпечну бритву й повільно її розкрила; сріблясті краплі дощу скапували з леза, тоді як вона наближала його до мене.
Я розплющив очі на сліпуче світло гасового ліхтаря. Обличчя сторожа дивилося на мене без будь-якого виразу. Я спробував закліпати віями, але тут мене шпигнуло гострим болем у потилицю.
– Живий? – запитав сторож, не уточнивши, чи то його запитання звернене до мене, чи має суто риторичний характер.
– Так, – простогнав я. – Не здумайте вкинути мене в яму.
Сторож допоміг мені підвестися. Кожен порух відбивався гострим болем мені в голові.
– Що сталося?
– Вам видніше. Уже годину тому я мав замкнути кладовище, та, оскільки ви не повернулися, я підійшов сюди, щоб подивитися, у чому річ, і побачив, що ви тут спите, мабуть, хильнули забагато.
– А жінка?
– Яка жінка?
– Їх тут було двоє.
– Двоє жінок?
Я зітхнув і похитав головою.
З допомогою сторожа я нарешті зіп’явся на ноги. Лише тоді відчув пекучий біль і побачив, що сорочка в мене розстебнута. Кілька мілких порізів змережали мені груди.
– Знаєте, я не сказав би, що це гарний малюнок…
Я застебнув пальто й помацав внутрішню кишеню. Фотографія Марласки зникла.
– Ви маєте телефон у будці?
– Ми його маємо в залі турецьких лазень.
– Ви можете принаймні допомогти мені дійти до башти Бельєсґард, я замовлю машину звідти.
Сторож вилаявся й узяв мене під лікті.
– Я ж вам радив прийти іншого дня, – промовив він голосом людини, що змирилася з долею.
Лише за кілька хвилин до півночі я нарешті добувся до будинку з вежею. Щойно я відчинив двері, як зрозумів, що Ізабелла пішла. Мої кроки в коридорі відлунювали інакше. Я не став завдавати собі клопоту й вмикати світло. У темряві пройшов до кімнати, що належала їй. Ізабелла ретельно прибрала тут, перш ніж пішла. Простирадла й ковдри акуратно складені на кріслі, матрац голий. Її запах ще витав у повітрі. Я вийшов у галерею й сів за письмовий стіл, яким користувалася моя помічниця. Ізабелла підстругала всі олівці й акуратно поставила їх у чашу. Білий папір був складений акуратним стосиком на таці. Комплект пер, який я їй подарував, стояв на краю стола. Мій дім ніколи не здавався таким порожнім.
Я роздягся у ванній, скинувши із себе обляпаний багнюкою одяг, і приклав до потилиці компрес зі спиртом. Біль затих, аж поки не перетворився на глухе пульсування та загальне відчуття, яке не дуже відрізнялося від глибокого похмілля. Подряпини на грудях здалися мені в дзеркалі лініями, накресленими пером. То були чисті поверхові порізи, проте пекли вони мені добре. Я обтер їх спиртом і поклав свої надії на те, що інфекції не буде.
Я ліг у ліжко й накрився по шию двома чи трьома ковдрами. Єдиними частинами тіла, які мені не боліли, були ті, які втратили будь-яку чутливість від холоду та дощу. Я чекав, коли зігріюся, дослухаючись до холодної тиші, тиші відсутності й порожнечі, яка душила дім. Перед тим як піти, Ізабелла залишила стос конвертів із листами від Крістіни на моєму нічному столику. Я простяг руку й дістав один навмання, запечатаний два тижні тому.