– Ну, гаразд. Мене вдарили.
– Хто?
– Я не знаю.
– Ця розмова починає надокучати мені, Мартін.
– Мені теж.
Ґрандес знову сів переді мною й подивився на мене з примирливою усмішкою.
– Невже ви справді думаєте, що я маю якийсь стосунок до смерті того чоловіка?
– Ні, Мартін. Я так не думаю. Я тільки думаю, що ви не розповідаєте мені всю правду й що так чи інак смерть того нещасного чоловіка якось пов’язана з вашим візитом. Як і у випадку Баридо та Есковільяса.
– А чому ви так думаєте?
– Назвіть це передчуттям.
– Я вам уже сказав усе, що знаю.
– Я вас уже попередив, щоб ви не вважали мене за ідіота, Мартін. Маркос і Кастело стоять за дверима й лише чекають нагоди поговорити з вами віч-на-віч. Вам цього хочеться?
– Ні.
– Тоді допоможіть мені розплутати цю ситуацію й дозволити вам повернутися додому, перш ніж вистигне ваша постіль.
– Що ви хочете від мене почути?
– Ну, наприклад, правду.
Я відсунув стільця назад і підхопився на ноги, втративши терпець. Холод проник мені до кісток, і я мав таке відчуття, що голова мені зараз вибухне. Я став описувати кола навкруг стола, випльовуючи слова на інспектора так, наче жбурляв у нього каменюками:
– Правду? Я скажу вам правду! Правда полягає в тому, що я не знаю, де вона, правда. І не знаю, що вам розповісти. Я не знаю, чому я ходив до Роуреса й чому ходив до Сальвадора. Я не знаю, що я шукаю й що зі мною відбувається. Ось вона, моя правда.
Ґрандес дивився на мене стоїчним поглядом.
– Припиніть крутитися й сядьте. У мене від вас голова йде обертом.
– Мені не хочеться сидіти.
– Мартін, те, що ви мені зараз кажете, – це ніщо. Я прошу тільки, щоб ви допомогли мені, і тоді я зміг би допомогти вам.
– Ви не змогли б допомогти мені, навіть якби хотіли.
– А хто зміг би?
Я впав на стілець.
– Я не знаю… – прошепотів.
Мені привидівся вираз жалості, а може, то була тільки втома, в очах інспектора.
– Ну ж бо, Мартін. Повернімося до початку. Хай буде по-вашому. Але розкажіть мені вашу історію. Від самого початку.
Я дивився на нього мовчки.
– Мартін, не думайте, що через ваше небажання співпрацювати я перестану робити свою роботу.
– Робіть те, що ви повинні робити. Покличте Ганселя й Ґретеля, якщо вам так хочеться.
У цю мить я помітив ознаки тривоги на його обличчі. Коридором наближалися кроки, і щось підказало мені, що інспектор того не чекав. Почулися якісь слова, і Ґрандес, знервований, підійшов до дверей. Він тричі постукав суглобами пальців, і Маркос, що стояв на варті за дверима, відчинив їх. Чоловік у пальті з верблюжої шкіри й у фраку увійшов до камери, озирнувся навколо з виразом огиди, а тоді подарував мені надзвичайно приязну усмішку, водночас обережно стягнувши з пальців рукавички. Я подивився на нього, здивований, упізнавши адвоката Валера.
– З вами все гаразд, сеньйоре Мартін? – запитав він.
Я кивнув головою. Адвокат відвів інспектора в куток. Я почув, як вони шепочуться. Ґрандес жестикулював, ледве стримуючи гнів. Валера дивився на нього холодним поглядом і заперечливо хитав головою. Розмова тривала майже хвилину. Нарешті Ґрандес зітхнув і опустив руки.
– Заберіть свій шарф, сеньйоре Мартін, ми йдемо звідси, – сказав Валера. – В інспектора більше немає до вас запитань.
За його спиною Ґрандес кусав собі губи й спопеляв поглядом Маркоса, який стенув плечима. Валера, зберігаючи свою приязну фахову усмішку, узяв мене за руку й вивів із тієї хурдиґи.
– Сподіваюся, що ставлення до вас із боку цих агентів було коректним, сеньйор Мартін.
– Так, – пробелькотів я.
– Одну хвилину… – гукнув Ґрандес за нашими спинами.
Валера зупинився й обернувся, знаком показавши мені, щоб я мовчав.
– Будь-яке запитання, що виникне у вас до сеньйора Мартіна, ви можете направити до нашої контори, де ми завжди готові прийняти вас із великою втіхою. А зараз, якщо тільки у вас немає поважної причини затримувати сеньйора Мартіна в цьому непривабливому місці, ми йдемо звідси, сказавши вам «на добраніч» і подякувавши за вашу люб’язність, про яку я неодмінно розповім вашим начальникам, а передусім головному інспекторові Сальґадо, що є, як вам відомо, моїм великим другом.
Сержант Маркос зробив такий рух, ніби хотів підійти до нас, але інспектор його зупинив. Я востаннє зустрівся з ним поглядом, перед тим як Валера знову схопив мене за руку й потягнув до себе.
– Не затримуйтеся, – промурмотів він.
Ми пройшли довгим, тьмяно освітленим коридором до сходів, які вивели нас у ще один довгий коридор, у кінці якого були невеличкі двері, крізь які ми вийшли до вестибюля на нижньому поверсі, а звідти – на вулицю, де нас чекав «мерседес-бенц» із незаглушеним мотором і водій, який, побачивши Валера, відразу відчинив нам дверцята автомобіля. Я сів у машину. Автомобіль мав систему обігрівання, тож шкіряні сидіння були теплі. Валера сів поруч зі мною і, стукнувши пальцями по склу, яке відокремлювало кабіну водія від салону, наказав рушати. Коли автомобіль виїхав на центральну смугу Віа-Лаєтана, Валера усміхнувся мені, як ні в чому не бувало, і показав на туман, що розходився перед машиною, наче густа трава.