Я сів на ліжко й зітхнув. І лише тоді помітив, що якась річ була тут не на місці. Насамперед я звернув увагу на запах. Солодкавий сморід витав у повітрі. Я підвівся й розглянувся навколо. На одній зі скринь я побачив порцеляновий таріль зі свічкою чорного кольору, що запливла темними слізьми розплавленого воску. Я обернувся. Запах, здавалося, долинав від узголів’я ліжка. Я висунув шухляду нічного столика й побачив там розп’яття, розламане на три частини. Мені здалося, що запах став ближчим. Я двічі обійшов кімнату, але не знайшов джерело того запаху. І ось тоді я нарешті його побачив. Під ліжком щось було. Я опустився навколішки й зазирнув туди. Там лежала бляшана коробка, у яких хлопчики зазвичай зберігають скарби свого дитинства. Я дістав коробку й поставив її на ліжко. Запах тепер став набагато різкішим, він забивав дух. Я подолав напад нудоти й відкрив коробку. Усередині побачив білу голубку, її серце було проколене голкою. Я відступив на крок назад, затикаючи собі рот і ніздрі, потім відійшов до самого коридору. Очі арлекіна з його посмішкою шакала стежили за мною з дзеркала. Я побіг до сходів і швидко спустився ними вниз, шукаючи коридор, який виводив у залу для читання, де були двері, що відчинялися в сад. На якусь мить мене опанувало було відчуття, що я заблукав і що дім, наче жива істота, спроможна за власним бажанням переставляти свої салони та коридори, не хотів мене випускати. Нарешті я побачив засклену галерею й побіг до дверей. І лише тоді, коли вовтузився із засувом, почув той зловісний сміх у себе за спиною й зрозумів, що я був у домі не сам-один. Я на мить обернувся й помітив чорний силует, який стежив за мною з глибини коридору, тримаючи в руках якийсь блискучий предмет. Ніж.
Засув піддався моїм рукам, і я одним поштовхом відчинив двері. Інерція примусила мене впасти долілиць на мармурові плити, які оточували басейн. Моє обличчя зупинилося лише на одну долоню від поверхні плити, і я відчув сморід застояної води. Протягом якоїсь миті я намагався роздивитися щось темне на дні басейну. Хмари в небі на хвилину розійшлися, і кілька сонячних променів ковзнули по воді, утворивши на дні якусь дивну мозаїку. Це видіння не тривало й хвилину. Я побачив на дні басейну крісло на коліщатах, нахилене вперед. Світло ковзнуло до найглибшої частини басейну, і там я побачив її. Я побачив тіло жінки в пошарпаній білій сукні, що прихилилося спиною до стіни. Я спершу подумав був, що то лялька – яскраво-червоні губи, роз’їдені водою, і блискучі, наче сапфіри, очі. Руде волосся повільно коливалося в гнилій воді, шкіра здавалася синьою. То була вдова Марласки. Через секунду прогалина в хмарах зникла й вода знову перетворилася на чорне дзеркало, у якому я бачив лише своє власне обличчя та силует, що матеріалізувався на вході до галереї з ножем у руці. Я швидко підхопився на ноги й побіг до саду, пірнувши в хащі дерев, дряпаючи собі обличчя та руки кущами, щоб якомога швидше добігти до металевої брами й вибігти в провулок. Я біг щодуху, не зупиняючись, поки не вискочив на шосе Вальвідрера. Лише опинившись там, геть засапаний, я обернувся й побачив, що дім Марласки знову заховався за провулком, невидимий для світу.
Я повернувся додому тим самим трамваєм, проїхавши через усе місто, яке темнішало з кожною хвилиною під морозним вітром, що підмітав листя на вулицях. Коли вийшов на майдані Паласіо, я підслухав розмову двох моряків, що йшли від молу й говорили про бурю, яка наближається від моря й налетить на місто десь увечері. Я підвів погляд і побачив, як небо накриває плащ із червоних хмар, що розтягувалися над морем, наче розлита кров. На вулицях, прилеглих до бульвару Борна, люди поспішали позачиняти всі двері й вікна, крамарі зачиняли свої крамниці раніше від призначеного часу, а діти вибігали на вулиці гратися: вони ставали проти вітру, схрестивши руки на грудях, і сміялися, слухаючи, як гуркотить у далечині грім. Ліхтарі блимали, а спалахи далеких блискавок затуляли біле світло фасадів. Я поквапився до порталу будинку з вежею й дуже швидко піднявся сходами. Я чув за стінами гуркіт бурі, що наближалася.