– Це він прочитав на якійсь поштівці.
– Насправді в одній із твоїх книжок. Я знаю, бо також читала її.
– Плагіат не може бути чимось кращим за дурницю.
– Сподіваюся, він має сенс.
– Тоді це істина.
– То ти дозволиш мені прочитати її?
– Ні.
Ми повечеряли тим, що залишилося від хліба та сиру, купленого вранці, сидячи одне навпроти одного за столом і зрідка переглядаючись. Крістіна жувала без апетиту, роздивляючись кожен шматок хліба у світлі свічки, перш ніж його надкусити.
– Завтра опівдні з Французького вокзалу до Парижа відходить поїзд, – сказала вона. – Чи це надто рано?
Я не міг викинути з голови образ Андреаса Кореллі, який підіймається сходами й може постукати в мої двері будь-якої миті.
– Думаю, що ні.
– Я знаю невеличкий готель навпроти Люксембурзького саду, де здають номери на місяць. Щоправда, це трохи дорого, але… – додала вона.
Я не став запитувати, звідки вона знає той готель.
– Ціна не має значення, але я не розмовляю по-французьки, – сказав я.
– Я розмовляю.
Я опустив погляд.
– Подивися мені у вічі, Давиде.
Я через силу підвів погляд.
– Якщо хочеш, щоб я пішла…
Я кілька разів похитав головою. Вона схопила мою руку й піднесла її до губ.
– Усе буде гаразд. Ось побачиш, – сказав я. – Я знаю. Уперше в моєму житті все буде гаразд.
Я подивився на неї, на зневірену жінку в сутіні, зі слізьми на очах, і нічого у світі мені так не хотілося, як повернути їй те, чого вона ніколи не мала.
Ми лягли на дивані в галереї, накрившись двома ковдрами, і дивилися, як жевріють у каміні жарини вогню. Я заснув, гладячи волосся Крістіни й думаючи, що це буде остання ніч у цьому домі, у в’язниці, у якій я поховав свою молодість. Мені наснилося, що я біжу вулицями Барселони поміж безліччю дзиґарів, стрілки яких оберталися у зворотному напрямку. Провулки та проспекти звивалися переді мною, наче тунелі, наділені власною волею, утворюючи живий лабіринт, який перешкоджав усім моїм намірам просунутися вперед. Нарешті під полудневим сонцем, яке сяяло в небі, наче сфера з розпеченого металу, я добіг до Французького вокзалу й кинувся до перону, від якого вже відходив поїзд. Я побіг за ним, але поїзд набирав швидкість, і, попри всі мої зусилля, мені вдалося тільки доторкнутися до нього пучками пальців. Я біг за ним, аж поки геть засапався, а добігши до кінця перону, упав у порожнечу. Коли підняв погляд, було вже пізно. Потяг від’їздив усе далі, а обличчя Крістіни дивилося на мене з останнього вікна.
Я розплющив очі – Крістіни біля мене не було. Вогонь перетворився на купку попелу та жарин, які ледь потріскували. Я підвівся й виглянув у вікно. Розвиднялося. Я притулив голову до скла й помітив, як миготить світло у вікнах мого кабінету. Рушив до кручених сходів, які вели у вежу. Червоні відблиски ковзали по приступках. Я повільно піднявся. Дійшовши до кабінету, зупинився у дверях. Крістіна сиділа на підлозі спиною до мене. Скриня під стіною була відчинена. Крістіна тримала в руках папку, у яку я поклав рукопис для хазяїна, і розв’язувала стрічку, яка її скріплювала.
Почувши мої кроки, вона зупинила свої рухи.
– Що ти тут робиш? – запитав я, намагаючись приховати тривогу в голосі.
Крістіна обернулася й всміхнулася.
– Шукаю, де що погано лежить.
Вона помітила, що мій погляд прикипів до папки, яку вона тримала в руках, і зробила лукаву гримасу.
– Що там усередині?
– Нічого. Нотатки. Записи. Нічого цікавого…
– Брехун. Я ладна об заклад побитися, що це та книжка, над якою ти працюєш, – мовила вона, намагаючись розв’язати стрічку. – Я помираю від бажання прочитати її…
– Я волію, щоб ти цього не робила, – сказав я, намагаючись говорити тоном лагіднішим, аніж той, на який був спроможний.
Крістіна нахмурила брови. Я скористався з цієї миті, щоб опуститися біля неї навколішки й делікатно забрати в неї папку.
– Що відбувається, Давиде?
– Нічого, нічого не відбувається, – запевнив я її з дурною усмішкою, що ніби застигла на моїх губах.
Я знову зав’язав стрічку папки й поклав її до скрині.
– Ти хочеш замкнути її на ключ? – запитала Крістіна.
Я обернувся, готовий попросити в неї пробачення, але Крістіна зникла, побігши сходами вниз. Я зітхнув і опустив віко скрині.
Я знайшов Крістіну внизу, у спальні. Якусь мить вона дивилася на мене так, ніби я був для неї незнайомцем. Я залишився у дверях.
– Пробач… – почав я.
– Тобі немає чого просити пробачення, – відповіла вона. – Я не повинна була пхати носа, куди мені пхати його не слід.
– Річ не в тому.