Я штовхнув їх досередини й увійшов у хол. У домі панувала тиша.
– Крістіно!
Я залишив квіти на поличці в холі й зазирнув до спальні. Крістіни там не було. Я пробіг коридором до галереї. Жодного знаку її присутності. Я підійшов до сходів, що підіймалися до кабінету, і голосно покликав:
– Крістіно!
Луна повернула мені мій голос. Я знизав плечима й подивився на годинник, який стояв на одній із полиць бібліотеки в галереї. Була майже дев’ята година ранку. Я подумав, що Крістіна вийшла на вулицю щось купити і, звикши під час свого життя у кварталі Педральбес до того, що проблеми дверей і замків перебувають у цілковитій компетенції слуг, залишила двері відчиненими. Чекаючи її, я вирішив прилягти на диван у галереї. Сонце посилало свої промені крізь шибки, чисте й блискуче зимове сонце, і запрошувало розслабитися й відпочити. Я заплющив очі й спробував прикинути, що мені треба взяти із собою. Я прожив половину життя, оточений цими предметами, і тепер, коли настав час попрощатися з ними, був неспроможний скласти короткий список тих, без яких, на мою думку, не зможу обійтися. Поступово, сам того не усвідомлюючи, лежачи під гарячим світлом сонця й заколисаний своїми туманними й приємними надіями, я тихо й мирно заснув.
Коли прокинувся й подивився на годинник, що стояв на полиці книжкової шафи, була вже половина на першу. Залишалося не більш як півгодини до відходу поїзда. Я підхопився одним стрибком на ноги й побіг до спальні.
– Крістіно, ти де?
Цього разу я оббігав весь дім, кімнату за кімнатою, аж поки добіг до кабінету. Там не було нікого, але мені вчувся дивний запах у повітрі. Запах сірника. Світло, яке проникало сюди крізь шибки вікон, висвітлювало тонке мереживо цівок синього диму, що висіли в повітрі. Я увійшов до кабінету й знайшов на підлозі кілька спалених сірників. Я відчув гострий напад тривоги й опустився навколішки біля скрині. Підняв віко й зітхнув із полегкістю. Папка з рукописом була там. Я вже хотів опустити віко скрині, коли помітив, що червона стрічка, яка скріплювала папку, тепер була розв’язана. Я розгорнув папку. Перегорнув сторінки, але там нічого не бракувало. Я знову зав’язав папку, цього разу подвійним вузлом, і поклав її на місце. Опустив віко скрині й знову спустився на поверх. Сів у крісло на галереї й налаштувався чекати. Хвилини збігали з жорстокою невблаганністю.
Поступово усвідомлення того, що відбулося, опускалося на мене важким тягарем, і бажання вірити та сподіватися перетворилося на жовч і гіркоту. Незабаром я почув, як дзвони на Санта-Марії видзвонили другу годину. Потяг до Парижа відійшов від вокзалу, а Крістіна не повернулася. І тоді я зрозумів, що вона пішла, що ті короткі години, які ми провели разом, були не більш як міражем. Я дивився на шибки, за якими сяяв сонячний день, що вже не провіщав мені добру долю, і уявляв собі, як вона повернулася на віллу «Геліус», шукаючи притулку в обіймах Педро Відаля. Я відчував, як гіркота й злість повільно отруюють мені кров, і сміявся із самого себе та зі своїх абсурдних надій. Я сидів, неспроможний підвестися й ступити бодай крок, спостерігаючи, як на місто опускаються сутінки й тіні лягають на підлогу кабінету. Я підвівся й підійшов до вікна. Розчахнув його навстіж і висунувся назовні. Переді мною відкрилася можливість вертикального падіння з цілком достатньої висоти. Цілком достатньої для того, щоб переламати собі кістки, щоб перетворити їх на кинджали, які пронижуть моє тіло, і воно тихо згасне в калюжі крові, що розіллється на підлозі патіо. Я запитав себе, чи біль буде таким жорстоким, яким він мені уявлявся, і чи сила удару буде достатньою, щоб приспати мої чуття й забезпечити мені швидку смерть.
І тоді я почув, як хтось гупає у двері. Один, два, три удари. Довгий і наполегливий дзвінок. Я обернувся, ще розчавлений цими думками. Знову дзвінок. Хтось був унизу й гатив кулаками в мої двері. Серце в мене стрепенулося, і я побіг сходами вниз, переконаний, що Крістіна повернулася, що дорогою з нею щось сталося, і вона повернулася, що мої розпачливі й жалюгідні побоювання невиправдані, що цей день, зрештою, таки стане для мене днем нового, сподіваного життя. Я підбіг до дверей і відчинив їх. Вона була там, у темряві, у білому одязі. Я хотів обняти її, але потім побачив її залите слізьми обличчя й зрозумів, що ця жінка не Крістіна.
– Давиде, – прошепотіла Ізабелла надламаним голосом, – сеньйор Семпере помер.
Дія третя
Гра янгола
Коли ми підійшли до книгарні, уже споночіло. Золотий відсвіт прорізав темряву ночі біля дверей книгарні «Семпере та син», де зібралося близько сотні людей, що стояли зі свічками в руках. Деякі мовчки плакали, інші переглядалися між собою, не знаючи, що сказати. Я впізнав кілька облич друзів і клієнтів Семпере, людей, яким старий книгар дарував книжки, читачів, які приохотилися до читання з його допомогою. Мірою того, як новина поширювалася кварталом, приходили інші читачі й друзі, які не могли повірити, що сеньйор Семпере помер.