Усі лампи та світильники в книгарні горіли, і я побачив, що всередині приміщення дон Ґуставо Барсело міцно обіймає молодика, який ледве тримався на ногах. До мене дійшло, що то син Семпере, тільки тоді, коли Ізабелла взяла мене за руку й завела до книгарні. Побачивши, як я увійшов, Барсело підняв погляд і подивився на мене з усмішкою, у якій застиг вираз розпачу. Син книгаря плакав у його обіймах, і я не наважився підійти привітатися з ним. До нього підійшла Ізабелла й поклала руку йому на плече. Семпере-син обернувся, і я побачив його спотворене горем обличчя. Ізабелла підвела його до стільця й допомогла йому сісти. Син книгаря впав у крісло, наче зламана лялька. Ізабелла стала біля нього навколішки й обняла його. Я ще ніколи не відчував ні за кого такої гордості, яку відчув у ту мить за Ізабеллу, яка в ті хвилини здалася мені не дівчиною, а жінкою, сильнішою й мудрішою за всіх, котрі там зібралися.
Барсело підійшов до мене й подав мені руку, яка тремтіла. Я потиснув її.
– Це сталося зо дві години тому, – пояснив він мені хрипким голосом. – Він залишився на якусь хвилину сам-один у книгарні, і коли його син повернувся… Кажуть, він сперечався з кимось. Я не знаю. Лікар сказав, це серце.
Я проковтнув слину.
– Де він?
Барсело показав головою на двері до задньої кімнати. Я кивнув і попрямував туди. Перш ніж увійти, набрав повні груди повітря й стиснув пальці в кулаки. Переступив через поріг і побачив його. Він лежав на столі з руками, складеними на животі. Його шкіра була білою, як папір, а риси обличчя здавалися пожмаканими, як картон. Очі в нього були досі розплющені. Я усвідомив, що мені бракує повітря, і мав таке відчуття, ніби щось із величезною силою вдарило мене в шлунок. Я сперся на стіл і глибоко відітхнув. Нахилився над ним і стулив йому повіки. Погладив йому щоку, яка була холодною, і подивився навколо, на той світ сторінок і фантазій, який він створив. Мені хотілося вірити, що Семпере назавжди залишиться тут, між своїми книжками та своїми друзями. Я почув кроки за спиною й обернувся. Барсело привів двох чоловіків зі строгими обличчями, у чорному одязі, чия професія не викликала сумнівів.
– Це сеньйори з похоронного бюро, – сказав Барсело.
Обидва привіталися кивком голови з притаманною для їхнього фаху поважністю й підійшли оглянути тіло. Один із них, високий і сухорлявий, зробив дуже загальний огляд і щось сказав своєму товаришеві; той кивнув головою й записав дані до невеличкого нотатника.
– Похорон, я думаю, відбудеться завтра пополудні на Східному кладовищі, – сказав Барсело. – Я вирішив узяти організацію на себе, бо син розчавлений горем, ви й самі бачите. А в таких випадках, чим раніше…
– Дякую вам, доне Ґуставо.
Книгар скинув погляд на свого давнього друга й всміхнувся крізь сльози.
– І що ж ми тепер робитимемо, коли старий нас покинув? – запитав він.
– Я не знаю…
Один зі службовців похоронної контори делікатно кахикнув, показуючи, що він хоче щось сказати.
– Якщо ви нічого не маєте проти, то мій товариш і я підберемо труну й…
– Робіть те, що ви повинні робити, – урвав його я.
– Ви маєте якісь побажання щодо організації похоронного ритуалу?
Я подивився на нього, не розуміючи.
– Небіжчик був релігійний?
– Сеньйор Семпере вірив у книжки, – сказав я.
– Зрозуміло, – відповів той, відступаючи вбік.
Я подивився на Барсело, який стенув плечима.
– Скажіть йому, нехай запитає в сина, – додав я.
Я знову вийшов у переднє приміщення крамниці. Ізабелла подивилася на мене із запитанням у погляді й відступила від Семпере-сина. Вона підійшла до мене, і я пошепки поділився з нею своїми сумнівами.
– Сеньйор Семпере був добрим другом пароха сусідньої церкви Святої Анни. Ходять чутки, ніби люди з архієпископату вже давно хочуть вигнати його за бунтарство й непослух, але він дуже старий, тож вони хочуть просто дочекатися, коли він помре.
– Це саме той чоловік, який нам потрібен, – промовив я.
– Я поговорю з ним, – сказала Ізабелла.
Я показав на Семпере-сина.
– Як він?
Ізабелла подивилася мені у вічі.
– А ви?
– Зі мною все гаразд, – збрехав я. – Хто з ним залишиться на сьогоднішню ніч?