Нескінченна тиша повисла над кладовищем, коли парох закінчив своє казання й відступив на кілька кроків, благословивши труну й опустивши погляд. За сигналом керівника службовців похоронної контори гробарі вийшли наперед і на мотузках повільно опустили труну в могилу. Пам’ятаю глухий звук, коли труна вдарилася об дно, і здушені ридання в натовпі проводжальників. Пам’ятаю, що я стояв там, неспроможний ступити бодай крок, дивлячись, як гробарі накривають могилу великою мармуровою плитою, на якій було написане лише слово «Семпере» і під якою уже двадцять шість років спочивала його дружина Діана.
Поступово натовп посунув у напрямку цвинтарної брами, де всі поділилися на групи, не знаючи, куди йти, бо нікому не хотілося піти звідси й залишити позаду бідолашного сеньйора Семпере. Барсело й Ізабелла вели попідруч згорьованого сина книгаря. Я залишався там, поки всі відійшли досить далеко, і лише тоді наважився підійти до могили Семпере. Я опустився навколішки й поклав руку на мармур.
– До скорого побачення, – прошепотів я.
Я почув, як наближаються його кроки, і зрозумів, що то він, іще до того як він підійшов. Педро Відаль подав мені руку й подивився на мене з такою сумною усмішкою, якої я ніколи в нього не бачив.
– Ти не хочеш потиснути мені руку? – запитав він.
Я її не потис, і через кілька секунд Відаль кивнув головою й забрав її.
– Що ви тут робите? – різко запитав я.
– Семпере був і моїм другом, – відповів Відаль.
– А чому ви прийшли сам-один?
Відаль подивився на мене, не зрозумівши мого запитання.
– Де вона? – запитав я.
– Хто?
У мене вихопився гіркий сміх. Барсело, який нас побачив, наближався з нажаханим виразом обличчя.
– Що ви їй запропонували, щоб купити її?
Відаль спохмурнів.
– Ти не знаєш, що кажеш, Давиде.
Він наблизився до мене так, що я чув його подих на своєму обличчі.
– Де вона? – наполягав я.
– Не знаю, – відповів Відаль.
– Зрозуміло, – сказав я, відводячи погляд.
Я обернувся, щоб піти до брами, але Відаль схопив мене за лікоть і затримав.
– Зачекай, Давиде…
Перш ніж до мене дійшло, що я роблю, я обернувся й ударив його з усієї сили. Мій кулак поцілив йому в обличчя, і він упав навзнак. Я побачив кров на своїй руці й почув кроки, які наближалися. Чиїсь руки схопили мене й відтягли від Відаля.
– Заради Бога, Мартін… – сказав Барсело.