– А ви вірте лише собі самому, лікарю, – запропонував я. – Так, ніби я й не існую.
Лікар розпочав делікатний ритуал медичного обстеження, прослухав мене кілька разів, оглянув мені зіниці, рот, поставив кілька запитань таємничого характеру й кілька разів поглянув на мене скоса, тобто вдався до всіх тих заходів, які лежать в основі медичної науки. Коли оглядав порізи, що їх Ірен Сабіно зробила мені бритвою на грудях, то вигнув дугою одну брову й подивився на мене.
– А це що?
– Довго розповідати, лікарю.
– Ви це зробили собі самі?
Я похитав головою.
– Я залишу вам мазь, але боюся, що шрам не зійде.
– Гадаю, саме таку мету ставив перед собою автор порізів.
Лікар продовжив огляд. Я терпляче зносив усе, дивлячись на Ізабеллу, яка стривожено спостерігала за мною від дверей. Я зрозумів, як мені її бракувало і як я цінував її товариство.
– Твій переляк надмірний, – промурмотів я з докором у голосі.
Лікар оглянув мої руки й насупив брови, побачивши, що пучки пальців стерлися майже до голого м’яса. Він став бинтувати мені їх один за одним.
– Скільки вже часу ви не їли?
Я знизав плечима. Лікар обмінявся поглядом з Ізабеллою.
– Особливих підстав для тривоги немає, але вам треба буде прийти в мою консультацію завтра надвечір.
– Боюся, це неможливо, лікарю, – сказав я.
– Він прийде, – запевнила Ізабелла.
– А поки що я рекомендував би вам з’їсти чогось гарячого, спочатку бульйону, а потім чогось твердого; раджу пити багато води, але не вживати ні кави, ані будь-яких збудливих напоїв, насамперед вам треба як слід відпочити. Ви являєте собою класичну картину виснаження та зневоднення й початку анемії.
Ізабелла зітхнула.
– Це пусте, – наважився заперечити я.
Лікар подивився на мене із сумнівом і підвівся.
– Завтра я чекаю вас у своїй консультації о четвертій годині. Тут у мене немає ані інструментів, ані умов, щоб оглянути вас ретельніше.
Він закрив свою валізку й попрощався зі мною чемним поклоном. Ізабелла провела його до дверей, і я чув, як вони розмовляли хвилини зо дві на сходовому майданчику. Я знову вдягся й чекав, як добрий пацієнт, сидячи на ліжку. Я почув, як двері зачинилися й лікар став спускатися сходами. Я знав, що Ізабелла стоїть у передпокої, вирішивши зачекати секунду, перш ніж увійти до спальні. Коли нарешті вона увійшла, я зустрів її усмішкою.
– Я зготую вам щось поїсти.
– У мене нема апетиту.
– Це мене не цікавить. Ви поїсте, а потім я виведу вас прогулятися на повітрі. І жодних заперечень.
Ізабелла приготувала мені бульйон, куди я накидав шматочків хліба й, зробивши над собою неабияке зусилля, випив, удаючи, ніби мені дуже смачно, хоч у мене було таке відчуття, ніби я ковтаю воду з камінцями. Я з’їв усе, що було в мисці, і показав порожню посудину Ізабеллі, що чатувала біля мене, наче сержант, поки я їв. Потім вона повела мене в спальню й знайшла там у шафі пальто. Обгорнула мені шию шарфом, наділа рукавиці й підштовхнула мене до дверей. Коли ми вийшли на вулицю, віяв холодний вітер, але надвечірнє сонце ще висіло над обрієм, забарвлюючи вулиці в колір бурштину.
– Ми як двоє наречених, – сказав я.
– Дуже мило з вашого боку.
Ми дійшли до парку Сьюдадела й заглибилися в гущавину дерев, під навіс із гілля. Дійшли до водограю з великим басейном і сіли біля нього на лаву.
– Дякую, – промурмотів я.
Ізабелла не відповіла.
– Я не запитав у тебе, як тобі ведеться, – промовив я.
– Нічого особливого.
– А все ж таки?
– Мої батьки перебувають на сьомому небі від щастя, відколи я повернулася. Сказали, що ви дуже добре вплинули на мене. Якби вони знали… Але мої стосунки з ними й справді стали кращими. Щоправда, я бачу їх не так багато. Майже весь час перебуваю в книгарні.
– А Семпере? Як він пережив смерть батька?
– Не вельми добре.
– А як ставишся до нього ти?
– Він гарний чоловік, – сказала вона.
Ізабелла довго мовчала, сидячи з опущеною головою.
– Він попросив, щоб я вийшла за нього заміж, – сказала вона. – Два дні тому в «Чотирьох котах».
Я подивився на її профіль, спокійний і вже позбавлений тієї дитячої невинності, яку мені так подобалося бачити в ній і якої там, либонь, ніколи не було.
– А ти? – запитав я нарешті.
– Я сказала йому, що подумаю.
– І будеш думати?
Погляд Ізабелли губився на дні басейну.
– Він сказав мені, що хоче створити родину, мати дітей… що ми житимемо на поверсі над книгарнею, що в нас усе буде гаразд, попри ті борги, яких наробив сеньйор Семпере.
– Ти, власне, ще молода…
Вона обернула голову й подивилася мені у вічі.