– Ти його кохаєш?
Вона усміхнулася з незглибимим смутком.
– Звідки я знаю. Він подобається мені, але не так сильно, як, за його словами, подобаюся йому я.
– Іноді людина за тяжких обставин схильна змішувати співчуття з коханням, – сказав я.
– Не турбуйтеся за мене.
– Я тільки тебе прошу: дай собі трохи часу.
Ми подивилися одне на одного з виразом глибокого взаєморозуміння, яке не потребувало слів, і я обняв її.
– Ми друзі?
– Доти, доки нас розлучить смерть.
Повертаючись додому, ми зайшли до продуктової крамниці на вулиці Комерсіо, щоб купити молока й хліба. Ізабелла сказала, що попросить батька передати мені доброго м’яса, і я повинен буду все його з’їсти.
– А як там справи в книгарні? – запитав я.
– Ми продаємо значно менше книжок. Схоже, людям тепер тяжко до нас приходити, бо вони надто добре пам’ятають бідолашного сеньйора Семпере. І, правду кажучи, той стан, у якому перебувають рахунки, не обіцяє нічого доброго.
– А в якому стані перебувають рахунки?
– У препоганому. Нижче від найнижчого. За ті тижні, поки там працюю, я перевірила баланс і з’ясувала, що сеньйор Семпере, царство йому небесне, був справжньою катастрофою. Він дарував книжки кожному, хто не міг за них заплатити. Або давав почитати, і йому їх не повертали. Купував збірники творів, які неможливо було продати, бо конкуренти погрожували спалити або знищити їх. Роздавав милостиню поетам-графоманам, які не мали чого їсти. Решту ви можете собі уявити.
– Кредитори вже дають про себе знати?
– Іноді приходять по двоє на день, окрім листів та банківських авізо. Добра новина лише в тому, що пропозицій нам не бракує.
– Щодо купівлі?
– Кілька торговців свининою з провінції Вік дуже зацікавлені в тому, щоб придбати наше приміщення.
– А що каже Семпере-син?
– Що свинина потрібна всім. Реальний погляд на життя не належить до його переваг. Каже, що ми виборсаємося, що він зберігає віру.
– А в тебе її нема?
– Я вірю в арифметику, і коли підраховую цифри, то для мене стає очевидним, що через два місяці вітрина нашої книгарні буде заповнена вудженою та вареною ковбасою.
– Ми знайдемо якийсь вихід.
Ізабелла всміхнулася.
– Я чекала, коли ви це скажете. А що ми заговорили про неоплачені рахунки, то ви мені, певно, скажете, що перестали працювати на свого хазяїна.
Я показав їй чисті руки.
– Я став вільним художником.
Вона провела мене нагору сходами, і, коли вже мала прощатися, я побачив, що вона вагається.
– Що таке? – запитав я.
– Я думала вам не казати, але… ліпше ви довідаєтеся про це від мене, аніж від інших. Ідеться про сеньйора Семпере.
Ми увійшли й сіли на галереї біля каміна, вогонь у якому Ізабелла оживила, укинувши туди кілька дровин. Попіл від «Lux aeterna» Марласки досі лежав там, і моя колишня асистентка кинула на мене погляд, щодо змісту якого помилитися було важко.
– Що ти хочеш розповісти мені про Семпере?
– Я знаю це від дона Анаклето, одного із сусідів по під’їзду. Він розповів мені, що в той день, коли сеньйор Семпере помер, бачив, як той із кимось сперечався в книгарні. Він тоді повертався додому й каже, що голоси було чутно навіть на вулиці.
– З ким він сперечався?
– З якоюсь жінкою. Уже немолодою. Дон Анаклето, як він каже, ніколи раніше її тут не бачив, хоча каже, ніби вона здалася йому туманно знайомою, але вірити донові Анаклето в таких практичних питаннях навряд чи можна, адже йому, наприклад, більше подобаються прислівники, аніж зацукрований мигдаль.
– Він чув, про що вони сперечалися?
– Йому здалося, вони говорили про вас.
– Про мене?
Ізабелла кивнула головою.
– Його син пішов на короткий час: мав віднести замовлення на вулицю Кануда. Він був відсутній лише десять або п’ятнадцять хвилин. Коли повернувся, то побачив, що батько лежить на підлозі, за прилавком. Він іще дихав, але був холодний. І коли прийшов лікар, було вже пізно…
Мені здалося, що на мене обвалився світ.
– Не варто мені було це казати… – промурмотіла Ізабелла.
– Ні. Ти правильно зробила. Дон Анаклето більше нічого не розповів про ту жінку?
– Ні. Тільки те, що вони сперечалися. Йому здалося, що сперечалися вони про книжку. Книжку, яку вона хотіла купити і яку сеньйор Семпере не хотів їй продати.
– А до чого тут я? Не розумію.
– Бо це була ваша книжка. «Кроки в небо». То був єдиний примірник, який сеньйор Семпере зберіг для своєї персональної колекції й не мав наміру продавати…
Мене опанувала похмура впевненість.
– А книжка… – почав був я.
– …її вже там немає. Вона зникла, – завершила свою розповідь Ізабелла. – Я заглянула до реєстру, бо сеньйор Семпере записував туди всі книжки, які він продавав, разом із датою та ціною, але про цю книжку запису не було.