– Про що?
– Думаю прийняти пропозицію сина сеньйора Семпере.
– Ти твердо вирішила?
– Ні, – засміялася вона.
– А що скажуть твої батьки?
– Їм це буде не дуже приємно, думаю, але якось переживуть. Вони хотіли б для мене успішного торговця всіма видами ковбас, а не чоловіка, який продає книжки. Але доведеться їм змиритися.
– Могло бути й гірше, – припустив я.
Ізабелла кивнула головою.
– Атож. Я могла б одружитися з письменником.
Ми подивились одне на одного довгим поглядом, а тоді Ізабелла підвелася з крісла. Одягла своє пальто й стала застібати ґудзики, обернувшись до мене спиною.
– Мені час іти, – сказала вона.
– Дякую за товариство, – відповів я.
– Не дозволяйте їй утекти, – сказала Ізабелла. – Знайдіть її, хоч би де вона була, і скажіть, що кохаєте її, навіть якщо це брехня. Нам, дівчатам, подобається таке чути.
Тут вона рвучко обернулася й нахилилася, щоб доторкнутися своїми губами до моїх. Міцно стиснула мою руку й пішла, не попрощавшись.
Решту того тижня я гасав Барселоною, шукаючи кого-небудь, хто бачив би Крістіну протягом останнього місяця. Я відвідав усі місця, де мені доводилося з нею бувати, і марно обійшов шикарні кафе, ресторани та крамниці, яким віддавав перевагу Відаль. Кожному, хто виходив мені назустріч, я показував якусь фотографію з альбому, що його Крістіна залишила в моєму домі, і запитував, чи та особа бачила її останнім часом. Ніде мені не пощастило зустріти людину, яка впізнала б її й сказала б мені, що бачила її разом із Відалем за якоїсь нагоди. Дехто навіть не міг пригадати її ім’я. Ніхто не бачив її протягом кількох тижнів. На четвертий день пошуків я став підозрювати, що Крістіна покинула будинок із вежею того ранку, коли я поїхав купувати квитки на потяг, і випарувалася, зникши з поверхні землі.
Тоді я пригадав, що сім’я Відалів винаймала постійний номер у готелі «Еспанья» на вулиці Сант-Пау, за «Лісео», щоб там могли ночувати члени їхньої родини, яким після нічних оперних спектаклів не хотілося повертатися додому вже вдосвіта. Я знав, що принаймні в роки своєї слави сам Відаль та його батько користувалися тими кімнатами, щоб розважатися там із сеньйоритами та сеньйорами, чия присутність у їхніх офіційних резиденціях через надто низьке або надто високе походження зацікавленої особи могла б спричинитися до небажаного розголосу. Не раз він пропонував той номер і мені, коли я ще жив у пансіоні доньї Кармен, на випадок, як він казав, коли мені захочеться роздягти якусь даму, не відчуваючи страху. Я не припускав, щоб Крістіна могла обрати те місце для своєї схованки, якщо вона взагалі знала про його існування, але воно було останнім у моєму списку й жодної іншої можливості я не бачив. Уже був вечір, коли я прибув до готелю «Еспанья» й зажадав поговорити з управителем, посилаючись на свою дружбу із сеньйором Відалем. Коли я показав йому фотографію Крістіни, управитель, кабальєро, від чиєї делікатності віяло крижаним холодом, чемно усміхнувся мені й сказав, що «інші» служники сеньйора Відаля вже приходили до нього розпитувати про цю саму особу кілька тижнів тому, і він сказав їм те саме, що каже тепер і мені. Він ніколи не бачив цієї сеньйори в готелі. Я подякував йому за його крижану чемність і пішов геть, спіймавши облизня.
Проминаючи скляну стіну, яка відокремлювала ресторан від вестибюля, я помітив краєм ока, як мені здалося, знайомий профіль. Хазяїн, єдиний гість на весь ресторан, сидів за одним зі столів, дегустуючи щось подібне до зацукрованих пончиків до кави. Я тільки-но наготувався чимскоріше зникнути, коли він раптом обернувся й помахав мені рукою, усміхаючись. Я прокляв свою долю й помахав йому у відповідь. Хазяїн знаками показав, щоб я підійшов до нього. Я поплентався до дверей ресторану й увійшов.
– Який приємний сюрприз зустріти вас тут, любий друже. А я саме думав про вас, – сказав Кореллі.
Я неохоче потис йому руку.
– А я думав, вас немає в місті, – сказав я.
– Я повернувся раніше, ніж планував. Вам щось замовити?
Я похитав головою. Він показав рукою, щоб я сів за його стіл, і я підкорився. Хазяїн був одягнений у своєму звичному стилі: на ньому були костюм-трійка з чорного сукна й краватка з червоного шовку. Він був, як завжди, бездоганний, але я помітив, що йому чогось бракує, хоч і не відразу зрозумів, чого саме. Та вже через кілька секунд до мене дійшло: брошки з янголом не було на його лацкані. Кореллі простежив за моїм поглядом і кивнув головою.
– На жаль, я її загубив і не знаю де, – пояснив він.
– Сподіваюся, вона була не надто коштовна?
– Вона мала суто сентиментальну цінність. Але поговорімо про важливі речі. Як вам ведеться, друже мій? Мені дуже бракувало наших розмов, попри деякі тимчасові розходження. Знайти цікавого співрозмовника мені стає дедалі важче.