– Ви переоцінюєте мене, сеньйоре Кореллі.
– Навпаки.
Запала коротка мовчанка, супроводжувана лише його бездонним поглядом. Я почувався б значно ліпше, якби він розпочав свою звичну й досить-таки банальну розмову. Коли він уривав мову, його вигляд, здавалося, змінювався й повітря навколо нього густішало.
– Ви живете тут? – запитав я, щоб якось урвати мовчанку.
– Ні, я й тепер мешкаю в будинку біля парку Ґвель. Я тут призначив зустріч одному зі своїх друзів, але, схоже, він запізнюється. Непунктуальність деяких осіб просто вражає.
– Мені здається, небагато знайдеться людей, які посміють примусити вас чекати себе, сеньйоре Кореллі.
Хазяїн подивився мені у вічі.
– Небагато. Власне, мені зустрілася лише одна така особа. Ви.
Хазяїн узяв грудку цукру й укинув її у свою філіжанку. Потім укинув другу й третю. Пригубив каву й укинув іще чотири грудки. Потім узяв п’яту й підніс її до губ.
– Мене зачаровує цукор, – сказав він.
– Та я бачу.
– Ви нічого не кажете мені про наш проект, сеньйоре Мартін. Якась проблема?
Я проковтнув слину.
– Він майже завершений, – сказав я.
Обличчя хазяїна розквітло усмішкою, на яку я визнав за ліпше не дивитися.
– О, це справді велика новина. Коли я зможу прийняти вас?
– Через два тижні. Мені залишається тільки переглянути текст. Трохи підстругати, трохи відшліфувати.
– Ми можемо призначити точну дату?
– Якщо бажаєте…
– Четвер двадцять третього цього місяця вам підійде? Ви приймете моє запрошення на цю дату? Ми повечеряємо й відсвяткуємо успіх нашого задуму.
Четвер двадцять третього січня мав настати рівно через два тижні.
– Гаразд, – погодився я.
– Отже, домовилися.
Він підняв свою філіжанку з кавою, густо заправленою цукром, ніби проголошував тост, і вихилив її одним духом.
– А ви? – запитав він ніби мимохідь. – Що привело вас сюди?
– Я шукав одну людину.
– Я з нею знайомий?
– Ні.
– А я зустрічався з нею?
– Ні.
Хазяїн повільно кивнув головою, ніби смакуючи мою мовчанку.
– У мене відчуття, що я затримую вас проти вашої волі, мій друже.
– Я трохи стомився, більше нічого.
– Тоді я не стану забирати ваш час. Іноді забуваю, що, хоч я й утішаюся вашим товариством, моє товариство може бути для вас не дуже приємним.
Я слухняно всміхнувся й скористався його словами, щоб підвестися. Я побачив віддзеркаленою в його зіницях бліду ляльку, що визирала з темного колодязя.
– Будьте обережні, Мартін. Прошу вас.
– Я буду.
Я попрощався з ним кивком голови й рушив до виходу. Віддаляючись, я почув, як він підніс до рота ще одну грудку цукру й розтер її зубами.
Дорогою до бульвару Рамбла я побачив, що фасад «Лісео» освітлений і довга вервечка автомобілів під охороною невеличкого полку водіїв в уніформі чекає на тротуарі. Афіші повідомляли про постановку опери Моцарта «Так роблять усі жінки», і я запитав себе, чи Відаль наважився покинути свою віллу й приїхати на спектакль. Я пильно придивився до гурту водіїв, які стояли на вулиці, і незабаром помітив серед них Пепа. Я знаками показав йому, щоб він підійшов.
– Що ви робите тут, сеньйоре Мартін?
– Де вона?
– Сеньйор у театрі, дивиться оперу.
– Я запитую не про дона Педро. Я запитую про Крістіну. Про сеньйору Відаль. Де вона є?
Бідолашний Пеп проковтнув слину.
– Я не знаю. Ніхто не знає.
Він розповів мені, що Відаль шукає її вже кілька тижнів, а його батько, патріарх клану, навіть заплатив кільком високим службовцям департаменту поліції, щоб вони організували її пошуки.
– Спочатку сеньйор думав, що вона у вас…
– Вона не телефонувала, не надіслала листа або телеграми?..
– Ні, сеньйоре Мартін. Присягаюся вам, що ні. Усі ми дуже стривожені, а сеньйор… я не бачив його таким, відколи його знаю. Сьогодні перший вечір, коли він виїхав у світ після того, як зникла сеньйорита, я хотів сказати, сеньйора, звісно…
– Ти не пам’ятаєш, щоб Крістіна сказала щось, перед тим як піти з вілли «Геліус»?
– Ну, знаєте… – почав Пеп, стишуючи голос до пошепту. – Я чув, як вона сперечалася із сеньйором. Я бачив, як вона сумує. Вона часто сиділа сама-одна. Писала листи й щодня ходила на пошту, що на бульварі Королеви Елісенди, відсилати їх.
– Ти не розмовляв із нею коли-небудь наодинці?
– Одного дня, незадовго до того як вона втекла, сеньйор попросив мене, щоб я відвіз її машиною до лікаря.
– Вона була хвора?
– Вона не могла спати. Лікар приписав їй приймати перед сном по кілька крапель опію.