Готель «Озерний» був двоповерховим будинком, пофарбованим у темно-червоний колір, що стояв на березі озера. Перш ніж піти далі, я зупинився, щоб зарезервувати собі номер, який оплатив за дві ночі наперед. Консьєрж повідомив мене, що готель майже порожній, і запропонував кілька кімнат на вибір.
– Зі сто першої розгортається чудовий вид уранці над озером, – сказав він. – Але якщо ви волієте мати вид на північ, то я маю…
– Я покладаюся на ваш вибір, – урвав його я, байдужий до величної краси цього зимового краєвиду.
– Тоді сто перша. У літній сезон цій кімнаті віддають перевагу молоді подружжя.
Він подав мені ключі від кімнати для молодят і повідомив, о котрій годині подають у їдальні вечерю. Я сказав йому, що повернуся пізніше, і запитав, чи далеко звідси вілла «Сан-Антоніо». Консьєрж напустив на себе такий самий вираз, як і начальник станції, і похитав головою, приязно усміхаючись.
– Вона зовсім близько, не більш як за десять хвилин ходьби. Якщо ви звернете на бульвар, що в кінці цієї вулиці, то побачите її в глибині. Її добре видно.
Через десять хвилин я опинився перед брамою великого парку, посипаного опалим листям, що було перемішане зі снігом. Трохи далі вілла «Сан-Антоніо» височіла, як похмурий вартовий, огорнута німбом із золотого світла, що променилося з вікон. Я перейшов парк, відчуваючи, як серце шалено калатає мені в грудях і як, попри холод, мої долоні вкрилися краплями поту. Піднявся сходами, що вели до головного входу. Підлога у великій залі вестибюля була вистелена чорними та білими плитами й схожа на велику шахівницю. Вона вела до сходів, на яких я побачив дівчину в халаті медсестри, що тримала за руку тремтячого чоловіка, який, здавалося, навіки застиг між двома приступками, так, ніби все його існування замкнулося в одній миті.
– Доброго вечора, – сказав голос праворуч від мене.
Очі в неї були чорні й суворі, риси обличчя не виражали найменшої симпатії, і вона мала вигляд людини, яка звикла чекати лише поганих новин. Їй, певно, було вже близько п’ятдесяти, а проте вона мала на собі ту саму уніформу, що й молода медсестра, яка супроводжувала старого, усе в ній дихало авторитетністю й відчуттям високого рангу.
– Доброго вечора. Я шукаю особу, яку звати Крістіна Саньєр. Я маю підстави вважати, що вона живе тут…
Вона дивилася на мене, жодного разу не моргнувши.
– Тут ніхто не живе, кабальєро. Це не готель і не житловий будинок.
– Пробачте. Я проїхав чималий шлях, шукаючи цю особу…
– Не просіть пробачення, – сказала медсестра. – Я можу вас запитати, чи доводитеся ви їй родичем?
– Мене звати Давид Мартін. То Крістіна Саньєр тут? Будь ласка…
Вираз обличчя медсестри пом’якшився. На ньому з’явилося щось подібне до приязної усмішки й підтвердження. Я глибоко відітхнув.
– Я Тереза, головна медсестра на нічному чергуванні. Якщо ви зробите мені ласку й підете за мною, то я проведу вас до кабінету лікаря Санжуана.
– Як ся має сеньйорита Саньєр? Я можу з нею зустрітися?
– Сюди, будь ласка.
Кімната, до якої ми увійшли, мала прямокутну форму й була без вікон, затиснута між чотирма стінами, пофарбованими в синій колір, і освітлена двома лампами, які звисали зі стелі й світилися металевим світлом. У цій кімнаті були тільки три предмети: голий стіл і два стільці. Повітря пахло дезінфектантом, і було холодно. Медсестра назвала цю кімнату кабінетом, але, чекаючи в ній десять хвилин сам-один, ніби приклеєний до одного зі стільців, я не зміг побачити в ній щось таке, що відрізняло б її від тюремної камери-одиночки. Двері були зачинені, але навіть так було чутно голоси між стінами. Я вже почав втрачати відчуття часу, проведеного там, коли двері відчинилися й увійшов чоловік віком від тридцяти до сорока років у білому халаті й з усмішкою, не менш холодною, ніж повітря, яке наповнювало цю камеру. Я припустив, що це й був лікар Санжуан. Він обійшов навколо стола й сів на стілець, що стояв на протилежному його боці. Уперся руками в стіл і дивився на мене з туманною цікавістю протягом кількох секунд, перш ніж розтулив рота.