Крістіна туманно пам’ятала віллу «Сан-Антоніо» та лікаря Санжуана. Вона зашарілася, коли розповіла мені, що він, здається, пропонував їй вийти за нього заміж минулого тижня. Час і простір перемішалися в її свідомості. Іноді їй здавалося, що її батько перебуває тут, в одній із палат, і вона приїхала навідати його. Через мить вона вже не пам’ятала, як опинилася тут, і, схоже, це її мало цікавило. Пригадувала, що я пішов купити квитки на поїзд, і часом говорила про той ранок, коли вона зникла, так, ніби це було вчора. Іноді вона плутала мене з Відалем і просила в мене пробачення. В інші хвилини страх затьмарював їй обличчя й вона починала тремтіти.
– Він наближається, – казала вона. – Мені треба йти. Поки він тебе не побачив.
Потім вона поринала в тривалу мовчанку, байдужа як до моєї присутності, так і до присутності світу, ніби щось затягувало її в якесь далеке й недосяжне місце. Через кілька днів упевненість у тому, що Крістіна втратила розум, глибоко проникла в мою свідомість. Надія перших хвилин перетворилася на гірку безнадію, і іноді, повертаючись уночі до своєї келії в готелі, я відчував, як у мені розкривається та давня безодня темряви й ненависті, про яку я начебто забув. Лікар Санжуан, що спостерігав за мною з тими самими терпінням та впертістю, які він приберігав для своїх пацієнтів, попередив мене, що це мало статися.
– Вам не слід втрачати надію, друже мій, – сказав він. – Ми досягли великого поступу. Вірте й сподівайтеся.
Я слухняно погоджувався й день у день повертався до санаторію, щоб вивести Крістіну на прогулянку до озера, де я вислуховував від неї розповіді про її сновидіння, які чув уже десятки разів, але які вона відкривала для себе кожного нового дня. Щодня вона запитувала мене, де я був, чому не приїхав по неї, чому покинув її саму. Щодня вона дивилася на мене зі своєї невидимої клітки й просила мене, щоб я її обняв. Щодня, коли я з нею прощався, вона запитувала, чи я кохаю її, і я завжди відповідав їй те саме:
– Я кохатиму тебе завжди, – казав я. – Завжди.
Однієї ночі я прокинувся, почувши, як хтось грюкає у двері моєї кімнати. Була третя година ранку. Я доплентався до дверей, оглушений, і побачив за ними медсестру санаторію.
– Лікар Санжуан просить вас негайно прийти.
– Що сталося?
Через десять хвилин я вже заходив у браму вілли «Сан-Антоніо». Крики було чутно навіть із парку. Крістіна зачинила зсередини двері своєї кімнати. Лікар Санжуан із виглядом людини, що не спала протягом тижня, і двоє санітарів намагалися виламати їх. Було чутно, як у кімнаті Крістіна кричить і б’є в стіни, ламаючи меблі та все, що потрапляло їй під руку.
– Хто там усередині з нею? – запитав я, весь похоловши.
– Нікого, – відповів лікар.
– Але вона розмовляє з кимось, – заперечив я.
– Вона сама-одна.
Прибіг сторож із металевим ломом у руках.
– Це все, що мені вдалося знайти, – сказав він.
Лікар кивнув головою, сторож застромив лом у замкову шпарину й почав виламувати замок.
– Як вона змогла зачинитися зсередини? – запитав я.
– Я не знаю…
Уперше мені здалося, що я побачив страх на обличчі лікаря. Він уникав мого погляду. Сторож уже майже виламав замок ломом, коли раптом по той бік дверей запала тиша.
– Крістіно! – гукнув лікар.
Відповіді не було. Двері зрештою подалися й відчинилися всередину від одного поштовху. Я увійшов слідом за лікарем до кімнати, у якій було темно. Вікно було відчинене, і крізь нього залітав морозний вітер. Стільці, столи та крісла були поперекидані й поламані. Стіни були вкриті плямами, що спочатку здалися мені плямами чорної фарби. Але то була кров. Крістіни ніде не було видно.
Санітари вибігли на балкон і стали дивитися в парк, шукаючи сліди на снігу.
Лікар нишпорив повсюди поглядом, видивляючись, де Крістіна. Саме тоді ми почули сміх, який лунав із ванної кімнати. Я підійшов до її дверей і відчинив їх. Підлога була вкрита скляними скалками. Крістіна сиділа на підлозі, опершись спиною на металеву ванну, наче зламана лялька. Руки й ноги в неї були закривавлені, вкриті порізами, з яких стриміли скляні скалки. Її кров досі сочилася з тріщин у дзеркалі, яке вона розбила ударами кулаків. Я підняв її й став шукати її погляд. Вона всміхнулася мені.