– Сядьте знову там, де ви сиділи. Залишайтеся тут і не здумайте знову її розв’язувати.
На хвилину я залишився наодинці з нею, намагаючись її заспокоїти. Крістіна далі пручалася, силкуючись визволитися від пут. Я притримав їй обличчя й спробував зловити її погляд.
– Крістіно, будь ласка…
Вона плюнула мені в обличчя.
– Іди геть.
Лікар повернувся з медсестрою, яка несла металеву тацю зі шприцом, компресами та скляною пляшкою, у якій була жовта рідина.
– Вийдіть, – наказав він.
Я відійшов до дверей. Медсестра притиснула Крістіну до ліжка, а лікар зробив їй заспокійливий укол у лікоть. Крістіна кричала не своїм голосом. Я заткнув вуха й вийшов у коридор.
«Боягуз, – сказав я собі. – Боягуз».
За санаторієм на віллі «Сан-Антоніо» починалася дорога з деревами обабіч, яка обминала яр і віддалялася від села. На мапі, узятій у рамку, що висіла в їдальні готелю «Озерний», ця дорога мала вельми романтичну назву – бульвар Закоханих. Того вечора, покинувши санаторій, я наважився вийти на ту похмуру стежку, яка навіювала настрій не закоханості, а радше самоти й туги. Я йшов нею майже півгодини, не зустрівши жодної душі. Село залишилося далеко позаду, і незабаром кутастий силует вілли «Сан-Антоніо» та великі будинки, які оточували озеро, стали здаватися мені картонними будиночками на тлі обрію. Я сів на одну з лав, що стояли то там, то там побіля бульвару, і став дивитися, як заходить сонце на іншому кінці долини Серданья. Звідти, метрів за двісті, я побачив силует маленького скиту, що стояв посеред засніженого поля. Сам не знаю чому, я звівся на ноги й, грузнучи в снігу, рушив у напрямку тієї будівлі. Коли я був за десяток метрів від неї, то помітив, що скит не має дверей. Кам’яне мурування почорніло й обкришилося від дощів, які майже зруйнували будівлю. Я піднявся сходами, які вели туди, де колись був вхід, і заглибився всередину на кілька кроків. Рештки від спалених лав та дерев’яні бантини, що обвалилися з даху, стриміли з попелу. Бур’яни проникли всередину й проростали зі щілин споруди, яка була колись вівтарем. Надвечірнє світло проникало крізь вузькі кам’яні вікна. Я сів на те, що залишилося від лави навпроти вівтаря, і слухав, як свистить вітер між щілинами склепіння, пожертого вогнем. Я підвів погляд, і мені захотілося знайти в собі бодай крихту від тієї віри, яку зумів зберегти мій давній друг Семпере, віри в Бога або в книжки, і попросити Бога або пекло, щоб вони надали мені ще одну нагоду й допомогли витягти Крістіну з цього закладу.
– Будь ласка, – прошепотів я, ковтаючи сльози.
Я гірко посміхнувся, уявивши собі чоловіка, уже зламаного життям, що звертається зі своїми дрібними проханнями до Бога, у якого ніколи не вірив. Я розглянувся навколо, побачив цей Божий дім, перетворений на руїни та попіл, на пустку та самоту, і зрозумів: я цієї ж таки ночі повернуся по неї, не покладаючись на інше чудо чи благословення, крім своєї рішучості забрати її з цього закладу й видерти її з рук боягузливого закоханого лікаря, що вирішив перетворити її на свою Сплячу Красуню. Я радше спалю той дім, аніж дозволю, щоб хтось знову доторкався до неї. Ненависть і гнів освітлюватимуть мені шлях.
Я покинув старий скит уже вночі. Перетнув сріблясте поле, що світилося в сяйві місяця, і повернувся на стежку між деревами, ідучи понад яром у темряві, аж поки побачив удалині освітлені вікна вілли «Сан-Антоніо» та будинки з баштами й мансардами, які стояли навколо озера. Підійшовши до санаторію, я не завдав собі клопоту й не став стукати в браму молотком, який там висів. Я переліз через мур і перетнув парк, нечутно ковзаючи в темряві. Обійшов дім і наблизився до одних із дверей заднього ходу. Вони були взяті на засув зсередини, але я не вагався жодної хвилини перед тим, як розбити скло ліктем і просунути руку до засува. Я заглибився в коридор, слухаючи голоси та бурмотіння, вдихаючи пахощі бульйону, які струменіли від кухонь. Я перетнув майже весь будинок, поки дійшов до тієї кімнати в глибині, у якій добрий лікар замкнув Крістіну, мріючи, безперечно, перетворити її на свою Сплячу Красуню, оселивши її назавжди в раю з ліків та ремінних пасів.
Я думав знайти двері до її кімнати замкненими, але засув піддався зусиллям моєї руки, що боліла й нила від порізів. Штовхнув двері й увійшов до кімнати. Я насамперед звернув увагу на те, що міг бачити власний подих, який вилітав із мого рота. Потім я побачив також, що підлога з білих плит заплямлена кривавими слідами. Вікно, яке виходило в парк, було відчинене навстіж, і штори розгойдувалися на вітрі. Ліжко було порожнє. Я підійшов і взяв у руки один із ремінних пасів, якими лікар та санітари припинали Крістіну до ліжка. Вони були дуже акуратно перетяті, ніби паперові. Я вистрибнув у парк і побачив на снігу червоні сліди, які віддалялися в напрямку муру. Я пішов туди й помацав кам’яний мур, який оточував сад. На каменях була кров. Я переліз через мур і опинився на тому боці. Сліди, досить плутані, віддалялися в напрямку до села. Пам’ятаю, я кинувся бігти.