Я добіг по слідах у снігу до парку, який оточував озеро. Повний місяць досить яскраво освітлював велике крижане плесо. Там я її й побачив. Накульгуючи, вона повільно переходила через озеро, залишаючи за собою кривавий слід. Нічна сорочка, якою було прикрите її тіло, метлялася на вітрі. Коли я добіг до берега, Крістіна пройшла вже метрів тридцять до центра озера. Я вигукнув її ім’я, і вона зупинилася. Повільно обернулася, і я побачив, як вона всміхається, а тим часом навколо неї вже утворилася павутина тріщин. Я стрибнув на кригу, відчуваючи, як вона вгинається під моїми ногами, і побіг до неї. Крістіна завмерла нерухомо, дивлячись на мене. Тріщини під її ногами перетворилися на густу мережу чорних капілярів. Крига прогнулася під моїми ногами, і я впав долілиць.
– Я тебе кохаю, – почув я її слова.
Я поповз до неї, але мережа тріщин була вже під моїми руками й оточила її. Нас розділяли лише кілька метрів, коли я почув, як лід затріщав і проломився під її ногами. Кілька чорних пащ розверзлися під нею й проковтнули її, так, ніби то була рідка смола. Як тільки вона зникла під поверхнею води, крижини стулилися й закрили ополонку, у яку провалилася Крістіна. Її тіло прослизнуло метри на два попід кригою, підштовхуване течією. Я доповз до того місця, де її тіло застрягло під кригою, і з усієї сили став молотити по льоду кулаками. Крістіна з розплющеними очима та з волоссям, що коливалося на хвилях течії, дивилася на мене з того боку цієї прозорої крижаної плити. Я молотив по кризі доти, доки не розбив собі руки. Але мої зусилля були марними. Крістіна дивилася на мене невідривним поглядом. Вона притулила долоню до криги й усміхнулася. Останні бульбашки повітря втікали з її рота, а її зіниці розширилися востаннє. Через секунду вона стала повільно занурюватися в чорну порожнечу назавжди.
Я не повернувся до готелю, щоб забрати свої речі. Ховаючись між деревами, які оточували озеро, я бачив, як лікар та два жандарми цивільної гвардії підійшли до готелю й про щось говорили з управителем крізь засклені двері. Темними та безлюдними вуличками я перетнув село й добіг до станції, похованої під снігом. У світлі двох газових ліхтарів угадувався силует потяга, що стояв біля перону. На тлі його скелета з чорного металу було чітко видно освітлений червоний семафор на виході зі станції. Машина паровоза була заглушена. Замерзлі сльози звисали з рейок та шатунів, наче краплі желатину. У вагонах було темно, шибки вікон були затягнуті памороззю… Не було світла й у конторі начальника станції. Поїзд мав відійти лише через кілька годин, і станція була безлюдна.
Я підійшов до одного з вагонів і спробував відчинити двері. Вони були взяті на засув зсередини. Я спустився на рейки й пройшов у хвіст потяга. Під захистом темряви виліз на перехідну платформу між двома вагонами й спробував відчинити двері, які сполучали між собою вагони. Вони були не замкнені. Я прослизнув у вагон і в темряві знайшов шлях до одного з купе. Увійшов і зачинив засув ізсередини. Тремтячи від холоду, опустився на сидіння. Я не наважувався заплющити очі, боячись зустріти погляд Крістіни, яка дивиться на мене з-під криги. Минули хвилини, можливо, години. У якусь мить я запитав себе, чому ховаюся й чому неспроможний щось відчувати.
Я замкнувся в цій порожнечі й чекав, заховавшись у ній, ніби втікач, слухаючи, як потріскують метал та дерево, що стискалися на морозі. Я пильно вдивлявся в темряву за вікнами, аж поки пучок світла від червоного ліхтаря ковзнув по стінах вагона й я почув голоси на пероні. Я роздряпав пальцями невеличке вічко на вкритому плівкою паморозі вікні й побачив машиніста та двох робітників, які прямували до передньої частини потяга. Десь за десяток метрів від них начальник станції розмовляв із двома жандармами цивільної гвардії, яких я бачив із лікарем біля готелю трохи раніше. Я побачив, як він кивнув головою й дістав в’язку ключів, потім підійшов до потяга з двома жандармами. Я принишк у своєму купе. Через кілька секунд я почув скрегіт ключа й стукіт вагонних дверей, які відчинилися. Зашаруділи кроки, наближаючись до мене від кінця вагона. Я відсунув внутрішній засув, залишивши двері купе відчиненими, і ліг на підлогу під однією з лав, на яких були сидіння, притиснувшись до стіни. Я почув, як наближаються кроки жандармів, промені світла від ліхтарів, які вони тримали в руках, синіми стрілами проникали в купе й відбивалися від віконних шибок. Коли кроки зупинилися навпроти мого купе, я затримав дихання. Голоси замовкли. Я почув, як відчинилися двері, і чоботи пройшли за дві п’яді від мого обличчя. Жандарм залишався в моєму купе протягом кількох секунд, а тоді вийшов і зачинив за собою двері. Його кроки віддалилися по вагону.