Я спустився з пагорба до лабіринту темних вулиць району Ґрасіа. Там я знайшов відчинену кав’ярню, де зібралася досить велика компанія сусідів, які жваво обговорювали проблеми чи то політики, чи то футболу; визначити це було важко. Я проштовхався крізь натовп, крізь густу хмару диму та гамір, і підійшов до прилавка, де шинкар зустрів мене досить ворожим поглядом, яким, думаю, він зустрічав усіх чужинців, а чужинцями він, либонь, вважав усіх тих, котрі жили більш як за дві вулиці від його закладу.
– Мені потрібен телефон, – сказав я.
– Телефон лише для клієнтів.
– Подайте мені коньяк. І телефон.
Шинкар узяв склянку й показав мені на коридорчик у глибині зали, над яким висіла табличка з написом «Пісуари». Там я побачив щось подібне до телефонної будки, що була якраз навпроти вбиральні, огорнута гострим запахом аміаку та гамором, який долинав із зали. Я зняв слухавку й став чекати, поки мені дадуть лінію. Через кілька секунд мені відповіла операторка телефонної компанії.
– Мені треба зателефонувати до кабінету адвоката Валера в будинок номер чотириста сорок два на проспекті Діагональ.
Операторці знадобилося дві хвилини, щоб знайти номер і з’єднати мене. Я чекав, тримаючи слухавку біля правого вуха однією рукою й затуляючи ліве вухо другою. Зрештою операторка повідомила, що передала мій виклик, і через кілька секунд я впізнав голос секретарки адвоката Валера.
– Мені шкода, але адвокат Валера зараз відсутній.
– Це дуже важливо. Скажіть йому, що мене звуть Мартін, Давид Мартін. Це питання життя або смерті.
– Я знаю, хто ви такий, сеньйоре Мартін. Мені шкода, але я не можу з’єднати вас з адвокатом, бо його тут немає. Уже половина на десяту ночі, і минув певний час відтоді, як він поїхав додому.
– Тоді дайте мені його домашній номер телефону.
– Я не можу надати вам цю інформацію, сеньйоре Мартін. Даруйте мені. Якщо хочете, зателефонуйте завтра вранці й…
Я повісив слухавку й став знову чекати лінію. Цього разу я назвав операторці номер, який дав мені Рікардо Сальвадор. Його сусід відповів на дзвінок і сказав, що піде подивитися, чи старий поліціант удома. Сальвадор відповів через хвилину.
– Мартін? З вами все гаразд? Ви в Барселоні?
– Щойно приїхав.
– Будьте дуже обережні. Поліція вас шукає. Вони приходили сюди й розпитували про вас та про Алісію Марласку.
– Віктор Ґрандес?
– Думаю, що так. З ним були двоє здоровил, які вельми не сподобалися мені. Мені здається, вони хочуть накинути вам убивства Роуреса та вдови Марласки. Тож раджу вам пильнувати. Вони, безперечно, стежать за вами. Якщо хочете, можете приїхати сюди.
– Дякую, сеньйоре Сальвадор. Я подумаю. Але не хочу вплутувати вас у нові проблеми.
– Робіть, як знаєте, але головне – бережіться. Думаю, ви мали слушність: Жако повернувся. Не знаю чому, але він повернувся. Ви маєте якийсь план?
– Хочу спробувати зустрітися з адвокатом Валера. Гадаю, у центрі всіх цих подій стоїть видавець, на якого працював Марласка, і, на мою думку, Валера – єдина людина, що знає правду.