Сальвадор зробив паузу.
– Хочете, я піду з вами?
– Не думаю, що в цьому є потреба. Я вам зателефоную відразу по тому, як поговорю з Валера.
– Як хочете. Зброю маєте?
– Так.
– Я радий це чути.
– Сеньйоре Сальвадор… Роурес говорив мені про жінку із Соморостро, до якої ходив консультуватися Марласка. Він познайомився з нею через Ірен Сабіно.
– Відьма із Соморостро.
– Що вам про неї відомо?
– Не так багато. Я навіть не вірю в те, що вона існує, як і той редактор. Головне, що має вас турбувати, – це Жако й поліція.
– Я матиму на увазі.
– Зателефонуйте мені відразу, як тільки щось довідаєтеся, гаразд?
– Неодмінно зателефоную. Дякую вам.
Я повісив слухавку й, проходячи повз прилавок, поклав кілька монет, щоб покрити вартість телефонної розмови та коньяку, який залишив там неторканим.
Через двадцять хвилин я вже був біля будинку номер чотириста сорок два на проспекті Діагональ, дивлячись на освітлені вікна кабінету Валера на одному з верхніх поверхів. Кімната портьє була зачинена, але я гримав у двері доти, доки портьє з’явився й рушив до мене з вельми недоброзичливим виразом обличчя. Як тільки він трохи прочинив двері, щоб сказати мені кілька «теплих» слів, я відштовхнув його й пройшов у двері, пустивши повз вуха всі протести. Я рушив прямо до ліфта, а коли портьє намагався мене затримати, схопивши за лікоть, подивився на нього таким недобрим поглядом, що він мене відпустив.
Коли секретарка Валера відчинила двері, вираз подиву на її обличчі швидко змінився виразом страху, а надто коли я поставив ногу в отвір між одвірком і дверима, щоб вона не зачинила їх перед самісіньким моїм носом, і ввійшов без запрошення.
– Повідомте адвоката, – сказав я. – Негайно.
Секретарка подивилася на мене, бліда як смерть.
– Сеньйора Валера немає…
Я схопив її за руку й потяг до кабінету адвоката. Світло горіло, але Валера не було видно. Секретарка схлипувала, нажахана, і до мене дійшло, що я надто міцно стиснув пальцями її лікоть. Я пустив її й відступив на кілька кроків. Вона тремтіла. Я зітхнув і спробував зробити заспокійливий жест, але це тільки призвело до того, що вона побачила револьвер, який я запхав за пояс штанів.
– Благаю вас, сеньйоре Мартін… Присягаюся вам, що сеньйора Валера немає.
– Гаразд, я вам вірю. Заспокойтеся. Я хочу тільки поговорити з ним. Більше нічого.
Секретарка кивнула. Я всміхнувся їй.
– Будь ласка, візьміть слухавку й зателефонуйте йому додому, – сказав я.
Секретарка взяла слухавку й промурмотіла операторці домашній номер телефону адвоката. Коли дістала підтвердження, то подала мені слухавку.
– Доброго вечора, – сказав я.
– Мартін, яка прикра несподіванка! – сказав Валера на протилежному кінці лінії. – Поясніть, будь ласка, що ви робите в моєму кабінеті о такій пізній годині й чому тероризуєте моїх службовців?
– Я прошу пробачення за те, що потривожив вас, адвокате, але мені терміново треба знайти вашого клієнта, сеньйора Андреаса Кореллі, а ви єдина людина, яка може допомогти мені в цьому.
Тривала мовчанка.
– Боюся, ви помилилися, Мартін. Я не можу допомогти вам.
– Я сподівався, ми з вами залагодимо цю справу по-дружньому, сеньйоре Валера.
– Я не розумію вас, Мартін. Я не знаю сеньйора Кореллі.
– Що ви сказали?
– Я ніколи його не бачив, ніколи з ним не розмовляв, а тим більше не знаю, де можна його знайти.
– Пригадую, саме він найняв вас, щоб видерти мене з лап поліції.
– Ми одержали від нього листа й чек десь за два тижні перед тим. У листі йшлося про те, що ви його компаньйон і що інспектор Ґрандес чіпляється до вас; тож він доручає нам забезпечити вам юридичний захист у разі потреби. З тим листом нам було також надіслано конверт із проханням особисто передати його вам. Я обмежився тим, що прийняв чек і попросив своїх знайомих у поліції попередити мене, якщо вас заберуть туди. Так і справді сталося, і, якщо ви пам’ятаєте, я сумлінно виконав свою частину угоди й забрав вас із поліції, пообіцявши Ґрандесові великі неприємності, якщо він не випустить вас на волю. Я не думаю, щоб у вас були підстави нарікати на те, як я виконав свій обов’язок.
Цього разу настав мій час зробити паузу.
– Якщо ви мені не вірите, то попросіть сеньйориту Маргариту показати вам папери, – додав Валера.
– А ваш батько? – запитав я.
– Мій батько?
– Ваш батько й Марласка мали угоду з Кореллі. Він мусив щось знати…
– Запевняю вас, що мій батько ніколи не укладав прямої угоди із сеньйором Кореллі. Усе листування з ним – якщо таке було, бо в архівах нашої контори нічого не збереглося, – здійснював особисто покійний сеньйор Марласка. До речі, оскільки ви запитуєте про це, я можу вам сказати, що мій батько поставив під сумнів існування сеньйора Кореллі, а надто в останні місяці життя сеньйора Марласки, коли той заплутався, бо не знаю, як це висловити інакше, у своїх стосунках із тією жінкою.