– Якою жінкою?
– Артисткою.
– Ірен Сабіно?
Я почув, як він роздратовано зітхнув.
– Перш ніж померти, сеньйор Марласка залишив певний капітал під керуванням і наглядом нашої фірми, з якого мала бути виплачена низка сум на рахунок, виписаний на ім’я такого собі Хуана Корбери та Марії Антонії Санаухи.
«Жако й Ірен Сабіно», – подумав я.
– У яку суму вкладався той капітал?
– То був депозит в іноземній валюті. Близько сотні тисяч французьких франків, якщо пам’ять мене не зраджує.
– Марласка не розповідав, звідки він узяв ті гроші?
– Ми адвокатська контора, а не фірма детективного розшуку. Нашим обов’язком було виконувати інструкції, які залишив нам у своєму заповіті сеньйор Марласка, а не піддавати їх сумніву.
– Які ще інструкції він залишив?
– Нічого особливого. Звичайні собі виплати третім особам, що не мали нічого спільного ані з нашою конторою, ані з його родиною.
– Ви не могли б пригадати бодай одну з таких конкретних виплат?
– Мій батько залагоджував такі справи особисто, аби уникнути того, щоб службовці контори мали доступ до інформації, яка могла б скомпрометувати когось.
– А вашому батькові не здавалося дивним, що його колишній компаньйон доручив йому роздати ці гроші якимсь невідомим людям.
– Звісно, йому це здалося дивним. Багато чого йому здавалося дивним.
– Ви пам’ятаєте, куди надсилали ті виплати?
– Як я можу пам’ятати про це? Відтоді минуло не менш як двадцять п’ять років.
– Зробіть зусилля, – сказав я. – Задля сеньйори Маргарити.
Секретарка скинула на мене нажаханим поглядом, а я у відповідь підморгнув їй одним оком.
– Не смійте зачепити її бодай одним пальцем, – погрозливим тоном сказав Валера.
– Не вказуйте, як мені діяти, – урвав я його. – Як там ваша пам’ять? Освіжилася трохи?
– Я можу пошукати цю інформацію в приватних записах мого батька. Це все.
– А де вони є?
– Тут, серед його паперів. Але на це мені знадобилися б години…
Я повісив слухавку й подивився на секретарку Валера, яка почала плакати. Я подав їй хусточку й підбадьорливо плеснув її по плечу.
– Ну ж бо, жінко, заспокойтеся, не плачте. Я вже йду. Ви ж самі переконалися, що я хотів лише поговорити з ним.
Вона кивнула головою, не відриваючи нажаханого погляду від револьвера. Я застебнув ґудзики на пальті й усміхнувся їй.
– І останнє прохання.
Вона підвела погляд, боячись найгіршого.
– Скажіть мені адресу адвоката. І не здумайте брехати, бо, якщо ви мені збрешете, я повернуся й, запевняю вас, залишу на вході до будинку ту природну поблажливість, яка мені властива.
Перш ніж піти, я попросив сеньйориту Маргариту, щоб вона показала мені, де проходить кабель телефонного зв’язку, і обрізав його, урятувавши її в такий спосіб від спокуси застерегти Валера, що я маю намір з’явитися до нього з візитом чемності, або зателефонувати в поліцію й повідомити про нашу маленьку й не зовсім приємну зустріч.
Адвокат Валера жив у монументальному будинку, схожому на нормандський замок, що стояв на розі вулиць Жирона та Аусіса Марка. Я подумав, що він, певно, успадкував це страхіття від свого батька разом з адвокатською конторою й що кожен камінь, покладений у його мурування, був политий кров’ю та овіяний диханням цілих поколінь барселонців, які ніколи не мріяли бодай ступити ногою в такий палац. Я сказав портьє, що несу з контори папери для адвоката за дорученням сеньйорити Маргарити, і, повагавшись хвилину, він дозволив мені увійти. Я підіймався сходами, не поспішаючи, під пильним поглядом портьє. Майданчик верхнього поверху був просторішим, аніж більшість помешкань, які запам’яталися мені з дитинства в старому кварталі Рібера, що за кілька метрів звідси. Ручка дверей була у формі великої бронзової кулі. Коли я взявся за неї й уже хотів подзвонити, то помітив, що двері відчинені. Я обережно штовхнув їх і ввійшов досередини. Передпокій закінчувався довгим коридором завширшки метрів зо три, його обтягнуті синім оксамитом стіни були обвішані картинами. Я зачинив двері в себе за спиною й втупився пильним поглядом у гарячу сутінь, яка висіла в глибині коридору. Тиха музика плавала в повітрі, жалібна фортепіанна мелодія, елегантна й меланхолійна. Ґранадос.