Я вже збирався покинути той дім, коли, обернувшись, звернув увагу на одну зі стін читальної зали, де висіло багато фотографій в акуратних рамах на тлі з гранатового оксамиту. Я підійшов до них і відразу впізнав похмуре й гордовите обличчя патріарха Валера, чий олійний портрет висів також у кабінеті його сина. Адвокат був зображений на більшості фотографій у товаристві видатних людей та патриціїв міста, які були, певно, сфотографовані під час різних урочистих святкувань та громадських подій. Досить було переглянути з десяток тих світлин і впізнати персонажів, що позували, усміхнені, поруч зі старим адвокатом, і ставало очевидним, що адвокатська контора «Валера, Марласка та Сентіс» була життєво важливим органом у функціонуванні організму міста Барселони. Син Валера, набагато молодший, але цілком пізнаваний, з’являвся також на кількох фотографіях, завжди на другому плані, завжди малопомітний у тіні патріарха.
Я відчув його присутність, перш ніж його побачив. На одній зі світлин були сфотографовані Валера-батько й Валера-син. Вони стояли біля дверей будинку номер чотириста сорок два на проспекті Діагональ, у якому була розташована їхня контора. Поруч із ними стояв високий і показний кабальєро. Його обличчя з’являлося також на багатьох інших фотографіях колекції, завжди поруч із Валера. Дієґо Марласка. Я уважно придивився до того тривожного погляду, до худого й незворушного обличчя, яке дивилося на мене з тієї світлини, знятої двадцять п’ять років тому. Як і хазяїн, він не постарів на жоден день. Я гірко посміхнувся, зрозумівши, яким наївним був. Те обличчя було зовсім не тим, як на фотографії, що її мені дав мій друг із колишніх службовців поліції.
Чоловік, що його я знав як Рікардо Сальвадора, був не ким іншим, як Дієґо Марласкою.
На сходах було зовсім поночі, коли я покинув палац родини Валера. Я перейшов хол навпомацки, і коли відчинив двері, вуличні ліхтарі відкинули всередину прямокутник синього світла, і в його кінці я зустрівся поглядом із портьє. Легкою ходою я пішов у напрямку Трафальґарської вулиці, звідки відходив нічний трамвай, який зупинявся біля кладовища Пуебло-Нуево, – той самий трамвай, на який я сідав стільки разів зі своїм батьком, коли супроводжував його на нічне чергування в «Голосі індустрії».
У трамваї майже не було пасажирів, і я сів попереду. Мірою того як ми наближалися до Пуебло-Нуево, трамвай усе більше заглиблювався в лабіринт темних вулиць, покритих великими калюжами, що ховалися під туманом із білої пари. Тут майже не було вуличного освітлення, і вогні трамвая вихоплювали з темряви обриси будинків, наче смолоскип, який несуть у тунелі. Нарешті я побачив браму кладовища та профілі хрестів і надгробків, що бовваніли на тлі нескінченного обрію з фабрик і фабричних димарів, які випускали під склепіння неба клуби червоного та чорного диму. Зграя голодних собак крутилася під ногами у двох великих янголів, які охороняли кладовище. На мить вони завмерли нерухомо, дивлячись на світло від фар трамвая; їхні очі палахкотіли, як очі шакалів, а потім кинулися врозтіч і позникали в темряві.
Я вистрибнув із трамвая ще до зупинки й пішов попід мурами кладовища. Трамвай віддалився, наче корабель у тумані, і я прискорив ходу. Відчував і слухом, і нюхом, що собаки переслідують мене в темряві. Дійшовши до задньої частини кладовища, зупинився на розі вулички й наосліп кинув у них каменем. Почув голосне скавучання й шарудіння лап, що швидко віддалялися в ніч. Я увійшов у вуличку, радше у вузький прохід, затиснутий між муром і рядом майстерень, що виготовляли надгробки й стояли тут упритул одна до одної. Табличка «Санабре та сини» гойдалася у світлі ліхтаря, який відкидав метрів на тридцять запилюжений пучок світла кольору вохри. Я підійшов до дверей – радше то була ґратка, закріплена ланцюгами та іржавим висячим замком, і розтрощив його пострілом із револьвера.
Вітер, насичений морською селітрою, бо море було не більш як за сто метрів звідти, свистів, долітаючи сюди з кінця вулички, і поніс відлуння пострілу геть. Я відсунув убік ґратку й увійшов до майстерні «Санабре та сини». Відхилив завісу з темної тканини, яка затуляла вхід, щоб світло від ліхтаря проникало всередину. Далі видно було глибокий і вузький неф, населений мармуровими статуями, замороженими в темряві, з обличчями, вирізьбленими не більш як наполовину. Я ступив кілька кроків між святими дівами та мадоннами з немовлям на руках, білими дамами з мармуровими трояндами в руці, що дивилися в небо, і кам’яними блоками, на яких починали проступати обриси людських облич. Запах мармурового пилу витав у повітрі. У майстерні не було нікого, крім цих безіменних образів. Я вже хотів обернутися й вийти, коли побачив іще одну статую. Її рука вистромилася з-поза цілого вертепу інших на тлі завіси в глибині майстерні. Я повільно наблизився, і її силует відкривався мені сантиметр за сантиметром. Я зупинився й став роздивлятися цього великого світлого янгола, того самого, якого хазяїн носив на лацкані свого піджака і якого я знайшов на дні скрині у своєму кабінеті. Статуя була заввишки десь два з половиною метри, і, пильно придивившись до неї, я впізнав риси, а насамперед – усмішку. Біля її ніг лежала могильна плита, витесана з каменю, і я прочитав на ній напис: