– А Марласка розповів їй, що він зробив?
– Він сказав, що продав душу тіні.
– Тіні?
– Такі були його слова. Тіні, що переслідувала його, тіні, яка мала його форму, його обличчя і його голос.
– І що це означало?
– Провина й каяття не мають значення. Це почуття, емоції, а не ідеї.
Мені спало на думку, що навіть хазяїн не зміг би пояснити цього ясніше.
– І що змогла ваша мати зробити для нього? – запитав я.
– Не більше як утішити його й допомогти йому знайти трохи миру. Дієґо Марласка вірив у магію, тому моя мати визнала за свій обов’язок переконати його в тому, що його дорога до спасіння проходить через неї. Вона розповіла йому про давні чари, легенду рибалок, яку вона почула дитиною серед пляжних халуп. У тій легенді розповідалося, що коли людина втрачає свій напрямок у житті й відчуває, що смерть уже оцінила її душу, то, якщо вона знайде чисту душу, щоб принести її в жертву за себе, то вона затулить тією душею своє чорне серце, і смерть, сліпа, її промине.
– Чисту душу?
– Вільну від гріха.
– І як принести її в жертву?
– Через біль, наприклад.
– Який саме біль?
– Через криваву жертву. Одна душа замість іншої. Смерть замість життя.
Тривала мовчанка. Шум моря на березі й вітер між халупами.
– Ірен видерла б собі очі й серце задля Марласки. Він був єдиним резоном її життя. Вона любила його сліпою любов’ю і, як і він, вірила, що його єдине спасіння в магії. Спочатку вона хотіла накласти на себе руки й віддати своє життя в жертву за нього, проте моя мати відмовила її. Вона сказала їй те, що та й сама знала: її душа не вільна від гріха і її жертва буде марною. Вона сказала це, щоб урятувати її. Щоб урятувати обох.
– Від кого?
– Від самих себе.
– Але припустилася помилки…
– Навіть моя мати не могла передбачити всього.
– І що зробив Марласка?
– Моя мати не захотіла розповідати мені про це, не хотіла, щоб я або мої брати були якось причетні до того. Вона відіслала нас далеко й віддала до різних інтернатів, щоб ми забули, звідки прийшли й хто ми такі. Казала, що тепер ми прокляті. Вона померла незабаром після того сама-одна. Ми довідалися про її смерть лише набагато пізніше. Коли знайшли її тіло, ніхто не наважився доторкнутись до нього, і його залишили там, де воно було, щоб його забрало море. Ніхто не смів говорити про її смерть. Але я знала, хто її вбив і за що. І сьогодні я вірю: моя мати знала, що скоро помре, і знала, від чиїх рук. Проте не вжила ніяких заходів остороги, бо й вона вірила. Вірила в те, що неспроможна прийняти те, що вона зробила. Вірила в те, що, віддавши свою душу, урятує наші душі й душу цього місця. Тому вона не захотіла втікати звідси, бо, згідно з давньою легендою, душа, яка віддає себе в жертву, повинна залишатися на тому місці, де вона вчинила зраду, де вона намагалася обманути смерть.
– А де перебуває душа, яка спасла Дієґо Марласку?
Жінка всміхнулася.
– Не існує ані душ, ані спасінь, сеньйоре Мартін. Це тільки давні легенди та балачки. Єдине, що залишається, – це попіл і спогади, але якщо й справді вони залишаються, то їх треба шукати там, де Марласка скоїв свій злочин, де живе таємниця, яку він ховав стільки років, щоб посміятися зі своєї власної долі.
– Будинок із вежею… Але я прожив там десять років і знаю, що в тому будинку немає нічого.
Вона знову всміхнулася й, невідривно дивлячись мені у вічі, нахилилася до мене й поцілувала мене в щоку. Її губи були холодні, як у трупа. Її дихання пахло зів’ялими квітами.
– Можливо, ви просто дивилися не туди, куди треба було дивитися, – прошепотіла вона мені на вухо. – Можливо, ідеться про вашу душу.
Вона розв’язала хусточку, що затуляла їй горло, і я побачив великий шрам у неї на шиї. Цього разу її посмішка була лукавою, а її очі виблискували жорстоким і глузливим світлом.
– Скоро зійде сонце. Ідіть звідси, поки маєте таку можливість, – сказала відьма із Соморостро, обертаючись до мене спиною й знову спрямувавши погляд на вогонь.
Хлопчик у чорному костюмчику з’явився у дверях і подав мені руку, показуючи, що мій час закінчився. Я підвівся й пішов за ним. Обернувшись, побачив себе в дзеркалі, яке висіло на стіні. У ньому я також побачив згорблений силует дуже старої жінки в лахмітті, яка сиділа біля вогню. Її темний і жорстокий сміх проводжав мене до виходу.
Коли я дістався до будинку з вежею, уже розвиднялося. Замок на дверях із вулиці був зламаний. Я штовхнув двері рукою й увійшов до холу. Механізм замка з протилежного боку дверей димів і поширював гострий запах. Кислота. Я повільно підіймався сходами, переконаний, що зустріну Марласку, який чекає мене в темряві на верхньому майданчику, або, якщо обернуся, то побачу його, усміхненого, у себе за спиною. Подолавши останні сходинки й підійшовши до дверей на поверх, я також помітив на цьому замку сліди кислоти. Я встромив ключа в замкову шпарину й мусив крутити його там майже дві хвилини, щоб розблокувати замок, – він був понівечений, але, схоже, не піддався. Я витяг ключ, роз’їдений тією кислотою, і одним поштовхом відчинив двері. Залишив їх відчиненими в себе за спиною й заглибився в коридор, не скинувши пальта. Дістав револьвер із кишені й відкинув барабан. Викинув звідти стріляні гільзи й замінив їх новими кулями. Я багато разів бачив, як робив це мій батько, повертаючись удосвіта додому.